У нашій сім’ї завжди було все як належить — мирно, надійно, без збурень. Мій Олексій — єдина дитина. Його власний батько пішов, коли синові не виповнилося й трьох. А мій другий чоловік, Богдан, став йому справжнім татом — виховував, підтримував, був поруч у всьому. Ми з Богданом більше не мали дітей, тому вся наша любов і надії належали Олеськові. Він виростав добрим, розумним, чемним. Таким, за кого жодна мати не почувається соромно. Але все розсипалося, коли в його житті з’явилася вона.
Мар’яна. Я запам’ятала її з того дня в магазині, ще до того, як він уперше привів її додому. Вона стояла біля каси, сперечалася з продавчинею через дрібниці. Я тоді подумала: от із такими дівчатами починаються клопоти. Гордовита, різка, холодна. Я й уявити не могла, що колись вона переступить поріг мого дому.
Коли Олексій представив її як свою дівчину, у мене завмерло серце. Я відразу відчула — вона буде відгороджувати нас один від одного. І не помилилася. Після того візиту син почав рідше приходити додому. Відмовлявся роботою, справами, втомою. На сімейні свята з’являвся без неї. Коли я намагалася поговорити, він уникав моїх очей, уникав теми. Я відчувала, як втрачаю його. І була безсила щось змінити.
А потім сталося те, що остаточно вибило мене з рівноваги.
Було літо, ми святкували день народження моєї молодшої племінниці. Вечір, спека, сад, сміх. Моя сестра, жартуючи, запитала: «Ну що, скоро онуки? Олексій уже жонатий, невже ще чекати?» Я оніміла. Я не помилилася — вона сказала «жонатий». Виявилося, пів року тому Олексій і Мар’яна побралися. За кордоном. Без обручки, без гучного весілля, без фотографій. І без нас. Тихо, потай, наче нас, батьків, у його житті більше немає.
У грудях завмер біль. Я навіть не могла відповісти. Просто вийшла в кімнату. Пізніше він подзвонив. Казав, що не хотів нас засмучувати. Що, мовляв, я все одно не любила Мар’яну, навіщо псувати йому свято. Він говорив спокійно, наче йшлося не про весілля, а про покупку нової шафи. Я слухала його голос і не впізнавала власного сина.
З одного боку, я розумію. Він не хотів сварки. Хотів уникнути конфлікту. Але ж сім’я — це не про зручність. Це про те, щоб ділитися важливим. Бути разом. А він усе зробив за нашими спинами. А колись я тримала його за руку, коли він боявся темряви. Колись він казав, що одружиться лише з тією, кого я прийму. Як же швидко все змінилось…
Тепер я навіть не знаю, що робити. Я не злюся на Олексія. Це мій син. Я люблю його. Я завжди його любитиму. Але ту, яку він обрав — я ніколи не пробачу. Не за весілля. А за те, що вона забрала його у мене. По-зрадницьки, по-котячому. І переконала його, що сім’ю можна викреслити одним квитком у літак.
Він думає, що уникнув сварки. Але насправді — зробив тільки гірше. Він міг намагатися нас зблизити, міг дати шанс. А тепер між мною і нею — стіна. Не образа. Холод. Байдужість. І це набагато страшніше.
Час мине. Можливо, я змирюсь. Заради нього. Заради онуків. Але моє серце вже не відігріється, як колись. Тому що одного дня я зрозуміла: я більше не частина життя свого сина. І цей біль ніхто не заглушить навіть найщирішим «вітаю».
