Тієї ночі я виставила сина та його дружину за двері та забрала ключі. Настав момент, коли я усвідомила — годі.
Минув тиждень, а я досі не можу повірити в себе. Вигна́ти власного сина та його жінку. Та знаєте що? Я не відчуваю провини. Ні краплі. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю і спокій. І що ж я бачу? На кухні — мій син Олег і його дружина Марічка. Вона нарізає ковбасу, він сидить за столом, читає газету і, ніби так і треба, посміхається:
— Привіт, мамо! Вирішили завітати!
Здавалося б — нічого страшного. Я завжди рада, коли Олег приходить у гості. Але потім я зрозуміла: це не візит. Це переселення. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою квартиру і залишились.
Виявилося, їх виселили з орендованого житла — півроку не платили. А я ж казала їм: не беріть понад свої можливості! Знайдіть дешевше, живить скромніше. Та ні. Їм подавай центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося — швиденько до мами.
— Мама, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукаю квартиру, — запевняв син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну гаразд, тиждень — не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, до чого це призведе…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Ніхто й не думав шукати житло. Зате вони швидко влаштувалися. Жили, як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Марічка… Боже, як же я в ній ошукалася.
Вона не пекла, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подругами, а якщо залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, готувала вечерю, мила посуд, а вона — як курортниця в санаторії. Навіть чашку за собою не сполосне.
Одного разу я обережно зауважила: може, варто знайти підробіток? Вам було б легше. І тут же почула у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони не дали жодної копійки. А ще й скандалили, коли щось йшло не так. Кожен мій докір перетворювався на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Олег і Марічка сміються, щось обговорюють. А мені вранці — на роботу. Я вийшла до них:
— Люди, ви взагалі збираєтеся спати? Мені в шосту вставати!
— Мам, ну не починай, — сказав Олег.
— Пані Галино, не треба істерик, — додала Марічка, навіть не обернувшись.
Я почула, як усередині щось розірвалося.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтесь. Інакше я сама почну складати.
Коли я повернулася, щоб піти в кімнату, Марічка хитнулася. Оце було помилкою. Я мовчки взяла три великі сумки і почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або ви йдете зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони пішли — не знаю. У Марічки є батьки, куча подруг, завжди знайдеться місце. Впевнена, вони не пропали.
Я не шкодую. Я вчинила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
