Було це давно, але досі пам’ятаю, як усе трапилося. Свекруха, Ганна Іванівна, зібрала всю родину в нашому домі в Києві. Здавалося, буде звичайна вечеря з пирогами та чаєм. Та насправді вона мала на меті щось інше. Всі зійшлися – діти, онуки, невістки. І тоді вона оголосила… кому яке майно дістанеться після її смерті. Так, саме так. Вирішила поділити все завчасно, щоб, як вона сказала, «потім не було сварок». Але після цього миру в родині, схоже, не лишилося.
Коли Ганна Іванівна промовила: «Квартиру в центрі отримує молодший – Олесь», – у мого чоловіка, Тараса, руки аж затремтіли. А потім вона додала: «Старшому синові, Тарасу, я залишаю хатку в селі. Соломія (це я) отримає родинні прикраси та бабусину посуд. Решті – хто акції, хто пральну машинку, хто дідусевий годинник». За столом усі перезиралися. М’яко кажучи – були в шоці. А в мені аж серце стиснулося від образи.
Коли гості почали розходитися, Тарас, хоч і був збентежений, підійшов до матері. Запитав спокійно, без докорів:
– Мамо, чому ти так усе поділила? Я не сперечаюся, це твоє право. Але ж можна було й інакше. Поясни мені – чому саме так?
І ось що вона сказала. Виявилося, що колись батьки вкладали все в Тараса. Мріяли, що він стане дипломатом, житиме за кордоном. Пишалися ним, допомогли влаштувати розкішне весілля. І онуком займалися, коли ми були молоді. Одним словом, старший син уже отримав свою частку уваги та підтримки.
А ось Олеся, молодшого, вони постійно недоглядали. То робота, то турботи, то старший із проблемами… Ось і виріс він ніяким. Навчання кинув, кар’єру не зробив, одружився з першою, хто погодилася. Зараз живе з дружиною та дитиною у її батьків. Він сидить з малим, а вона працює, заробляє більше за нього. Про свою оселю вони й не мріють, бо на іпотеку навіть думати страшно. Ганна Іванівна сказала: «Він слабкий, бо ми його не підтримали тоді. Хочу, щоб хоч квартира в нього була».
Але ось у чому річ – ми з Тарасом ніколи не тягнули з батьків останнє. Взяли кредит, купили своє житло, працювали. Намагалися власними силами. І чому тепер виходить, що ми позбавлені «за заслугами»?
Розумію, що такі рішення – особиста справа кожного. Але мені боляче. Не за себе, а за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу – його це глибоко вразило. І тепер я не знаю, як нам спілкуватися з Ганною Іванівною. Після такої «роздачі» навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків не стає, залишається лише пам’ять. І вона може бути світлою… а може – гіркою.
