Згадайте, як це — жити на чужих хатибах довгі роки, не знаючи, коли висмикнуть тебе за поріг? Ми з чоловіком Тарасом орендуємо куток уже сім років. За цей час не раз було так, що господар раптом каже: «Треба для родини» — і ти знову в’яжеш вузлики. То їх син передумав їхати навчатися, то сусіди розвелись такі, що жити поряд неможливо, то оренду підняли без пояснень. А ти все це час не можеш задумати дитину — бо у таких умовах родину не збудуєш.
Ми б і з батьками жили — чи моїми, чи його. Та їхні хати тісні, і допомогти нічим. Ми з Тарасом давно закінчили університети, одружились ще на останньому курсі, і тоді мріяли, що коли в нас з’являться діти, ми будемо молодими батьками, близькими до них. Зараз я вже й не певна, чи хочу цього. А якщо дитина виросте і стане для нас чужою, як здається нам зараз молодь зі своїми дивними поглядами?
Обидва працюємо, зносимо копійку до копійки, живемо скромно. Ні кафешок, ні відпочинків. Усе заради одного — зібрати на свою оселю. Та як не намагаймось, суми все одно замало. І наче цього мало, у Тарасового батька почалися серйозні проблеми з серцем. Він ще не старий, але здоров’я підвело, і тепер чоловік допомагає йому зі своєї кишені. Звісно, це ще більше б’є по нашому бюджету, але що вдієш — родина.
І ось одного разу моя мати, Марія Іванівна, сказала: у неї з’явилася значна сума — спадщина від тітки. Вона хоче нам допомогти: додати до наших заощаджень, щоб ми нарешті купили хоч маленьку кімнатку. Радості не було меж! Ми навіть почали шукати посередника, а потім вирішили самі оглянути варіанти.
Спочатку траплялися непогані пропозиції, але варто було заговорити про торг, нас одразу ж відшивали. Далі — гірше: то зруйнована «однушка» без вікон, то маленька комірчина, яку продавці називали «затишним гніздечком». Та ми не здавалися — витрачали час, сили, навіть сон. Усе заради мрії про власну домівку.
А потім Тарас поїхав до батьків. Повернувся мовчазний, задуманий. Ввечері сів навпроти і сказав, що треба поговорити. Його батько — у важкому стані. Можливо, знадобиться операція. Шансів небагато, але вони є. І Тарас сказав, що вважає за правильне віддати гроші, які хоче подарувати нам мати, на лікування батька. Сказав: «Життя важливіше за квартиру. Ми ще заробимо. А тато… у нього може не бути часу».
Він говорив палко, з болем, щиро. Я мовчала. Потім намагалася пояснити: це не наші гроші. Мати ще не передала їх нам. І взагалі — вона хотіла допомогти нам, а не його батькам. Так, хвороба тата — це жахливо. Але як я можу взяти і просто перевести чужі гроші на чужу потребу?
Після цієї розмови Тарас подивився на мене так, ніби я йому чужа. Сказав, що я егоїстка. Що, якби замість його батька був мій тато, я б не вагалася. Ми продовжуємо розмовляти, але все частіше — холодно, як сусіди по помешканню. І я вже не певна, що ця оселя нам потрібна, якщо житимемо в ній, як чужі.
Коли мати дізналася, що задумав Тарас, вона рішуче відмовилася переводити гроші заздалегідь. Сказала, що віддасть їх тільки в день підписання договору — коли буде зрозуміло, що квартиру дійсно купують.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, не сватам. Але все одно на душі важко. Бо я не хочу втрачати чоловіка. Я просто хотіла дім. Своє гніздо. Для нас. А отримала недовіру, образи та холод.
Люди діляться на два табори. Друзі Тараса — на його боці. Мої — на моєму. А я просто хочу жити в мирі, любити і бути любиною. Але, схоже, це набагато складніше, ніж зібрати гроші на житло.
Як ви вважаєте, хто з нас правий?
