Сьогодні вранці мати подзвонила мені з тривогою в голосі:
— Донечко, зайди, будь ласка, до нашої сусідки — тіті Олі. Вона щось дуже засмучена, просила юридичної поради. Більше нічого не пояснила, лише сказала, що ти розумна, підкажеш…
Я знала Олену Миколаївну з дитинства. Жили ми в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж та переїхала, часто відвідувала матір і віталася з тітою Олею на лавочці. Їй уже дев’яносто, але ще недавно вона жваво ходила подвір’ям, всміхалася, приносила мамі вареники і завжди щось обговорювала з сусідками. Останнім часом, правда, часто скаржилася на серце та тиск. Її молодший син Андрій жив з нею і допомагав чим міг. А старший — Віталій — мешкав окремо, в іншому кінці міста, і навідувався до неї все рідше.
Колись Віталій поїхав навчатися до військового училища, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, авто. Забезпечений, самостійний, але віддалений. З матір’ю стосунки були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Андрій залишився поруч. Роки минали, і він став для неї єдиною опорою. Саме йому цієї весни Олена Миколаївна вирішила оформити квартиру у дар.
Старший син дізнався… і не заперечував. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Нехай у Андрія хоч щось буде.
Здавалося б — усе чесно. Але тиша тривала недовго.
Коли я зайшла до Олени Миколаївни ввечері, по її обличчю було видно — вона нещодавно плакала. Сіла, витерла очі й тремтячим голосом запитала:
— Донечко… де можна зробити, ну, цю… як її… генетичну експертизу?
Я здивувалася.
— Тіто Олю, навіщо вам це?
Тоді вона розповіла. Декілька днів тому до неї навідався Віталій. І прямо з порога, з похмурим виглядом, заявив:
— Я не син твого чоловіка. У нас з ним не збігаються групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Андрію, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима і пішов. Не давши їй ні слова сказати. На дзвінки більше не відповідає.
Тіта Оля шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, я пам’ятаю… А ось свою — не пам’ятаю. У старому паспорті був запис, але його давно змінила. А групу Віталія я й не знала… Він тоді народився — я й не пам’ятала, запитати ні в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснила, що це не так просто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Щоб провести експертизу, потрібне або живий біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схвалять. До того ж, коштує це шалені гроші.
Олена Миколаївна знову заплакала:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
Тут я не витримала. Голос мій задрижав, я ледь не розплакалася:
— Тіто Олю! Ви нікому нічого не зобов’язані доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як розпещена дитина. Ви вчинили чесно — віддали квартиру тому, хто був поруч. А він — просто знайшов привід, щоб уранити вас глибше.
Я перевела дух і додала:
— Хочете — сходіть з Андрієм до поліклініки, здайте кров, нехай вам групу визначать. Може, у лікарні, де народжували, ще лишилися якісь архіви. А документи вашого чоловіка — можливо, теж у архіві. Але навіть якщо ні — Віталій має сам, по-людськи, прийти і попросити вибачення. А не кидатися звинуваченнями, які ранять гірше за ніж.
Вона кивнула, трохи заспокоїлася.
— Так, ти права… Але він усе одно телефон не бере…
Я попросила в неї номер Віталія. Вже на вулиці, відійшовши від під’їзду, подзвонила. Він відповів.
— Доброго дня, — сказала я. — Це сусідка вашої матері.
— Вам чого?
— Хочу поговорити про Олену Миколаївну…
— Слухаю.
— Вона дуже переживає…
У цю мить він різко перервав розмову. Просто кинув слухавку.
Я стояла, дивлячись на екран. У грудях лунало лише одне: як легко руйнуються найсвятіші зв’язки, коли на місІ як страшно, коли рідна дитина звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
