У дніпро́вського роддому спочиває невістка, а ми з чоловіком ледве справляємося з онуками. Чи не навмисне вона лягла до лікарні завчасно?
— Си́ну, та ж ти бачиш, яка ситуація — тільки ти можеш допомогти! — зітхає шістдесятирічна Ганна Іванівна з Житомира. — Що ж мені лишається? Допомагаю, як можу. Та сили вже на межі…
Десять днів тому її невістка, Марічка, на останньому місяці вагітності, поскаржилась на гарячку, нежить та біль у горлі. Незабаром зник смак і нюх. Чоловік Ганни Іванівни, Олексій, цілісінькі дні на будівництві, тому діти — чотирьох і двох років — опинилися у бабусі з дідусем. А Марічка, не довго думаючи, лягла «на збереження».
— Розумію, здоров’я, вагітність, 41 тиждень… Та чому так довго? Минулого разу вона народила за півтори години, ледь до лікарні встигли. А тепер — друга неділя, ніби на відпочинку. Серіали дивиться, ноутбук привезли — каже, чекає на перейми. А ми з онуками вже й куточка не знайдемо…
У голосі Ганни Іванівни — гірка образа. Вона не жаліється по-пустому, та втома й образа накопичуються з кожним днем. Раніше Марічка завжди залишала дітей своїй матері. А тепер раптом — лише бабуся по батьковій лінії «остання надія».
— Ми з Олексієм не молодіємо. Я з ранку до ночі у клопотах — діти неможливі: один у підгузках, другий реве, якщо ложка не та. Нагодувати — битва, умити — битва, укласти — цирк. За матір’ю сумувать, постійно питають, коли вона повернеться. Та вже й сама не знаю…
Ганна згадує, як минулого разу Марічка також завчасно лягла до лікарні. Тоді дитина була одна, і довелося схвильовано передати її сусідці, поки бабуся не приїхала. За півтори години після дзвінка Марічка вже народила. Все блискавично. А тепер — третя вагітність.
— Рівно півроку тому Петро (син) сказав, що буде ще одна дитина. Я йому: ви що, рекорд ставите? А він: «Мамо, не хвилюйся, у нас усе за планом». Звісно, за планом, доки все добре. А як тільки проблема — одразу: «Мамо, тільки ти!» А що ж я?.. Відмовити не можу. Але ж мені важко!
Старший онук ходив до садочка, та Марічка забрала — мовляв, щоб не захворів перед пологами. Ганна не може возити його через все місто — залишаються вдома. А там — галас і крики. Навіть коли діти замовкають, у вухах у бабусі дзвенить їхній сміх.
— Молодший ложку тримати не вміє — все довкола у каші. Старший нудить цілий день, сваряться, б’ються. Дивлюся на них і думаю: як Марічка з трьома впорається? Я з двома вже ледве дишу!
Ввечері, коли дідусь повертається з роботи, він бере дітей на себе, а Ганна готує на завтра. Годує, миє, прасує, прибирає — і лише близько дев’ятої може подзвонити синові.
— Питаю: ну як там, народила? Петро відповідає: ні, все так само, чекаємо. УЗД зробили — дівчинка, здорова. І що тепер — ще два тижні лежати буде?
Ганна не приховує роздратування. Її злить не вагітність, а те, як усе організовано. На її думку, Марічка влаштувала собі відпустку: лежить у лікарні, спілкується у форумах, дивиться кіно, а про дім і дітлахів — забула.
— Кажу синові: нехай виписується. Народить вдома — викличемо швидку, як усі люди. Його знайома народила й наступного дня вже була вдома! Подруга доньки теж швидко привела дитину. А в нас — ціле видовисько!
— А що на це Петро?
— А що він скаже? «Мамо, потерпи, трохи лишилось, зараз не можна виписуватись». Я йому: хай пише відмову та їде додому! Але ж ні — не слухає. Я вже на межі…
Хто ж тут правий? Невістка, яка вирішила подбати про здоров’я й лягла до лікарні заздалегідь? Чи свекруха, що на ви́тримку тягне на собі чужий материнський тягар?
Важко сказати. Але одне ясно — терпець бабусі вже на межі.
