Онука тане на очах. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру: Боюся, що мені доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все закінчиться трагедією
Я завжди вважала, що мати повинна любити своїх дітей однаково. Без «улюбленців», без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за любов. І коли я чула історії про батьків, які ділили дітей на «кращих» і «невдах», думала: «Мене це ніколи не торкнеться». А тепер я живу в середині такої історії. Тільки вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя онука. Мій біль.
Оксана завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Її не цікавили звичайні хлопці — лише ті, хто «перспективний», «з забезпеченням». У підсумку вона вийшла заміж за Дмитра — колишнього спортсмена, який відкрив у Львові власний фітнес-клуб. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру та допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Все було як у найкращих історіях: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Оксана завагітніла, і вся родина раділа, як діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Соломія, назвали на честь моєї мами. Оксана чудово справлялася: сама годувала, клала спати, гуляла. Соломія була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Оксана була ідеальною мамою. Ми всі пишалися нею.
Але через шість років усе змінилося.
Оксана знову завагітніла. Від самого початку все йшло тяжко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела в лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Одужувати довелося довго. І ось на світ з’явилася Мар’яна. Така ж міцна і здорова, як і старша. Тільки от Оксану, ніби підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Дмитра, Ганною Петрівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Соломію до себе, щоб Оксана могла зосередитися на немовляті. Ганна Петрівна залишалася з нею вдома. Ми старалися не втручатися — думали, що допомагаємо. Але одного разу я випадково почула, як Оксана різко крикнула на Соломію:
— Забирайся з очей! І так втомилася від тебе!
Спочатку я подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало все гірше. Оксана, здавалося, більше не бачила в Соломії доньку. Лише перешкоду. Вона дратувалася через будь-яку дрібницю — зачіска, погляд, питання. «Відчепися», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула щодня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу, тихо, але чітко:
— Краще б ти не народилася першою…
Соломії всього сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Вона скоро йде до першого класу, і їй потрібна підтримка. А замість цього вона живе в домі, де улюбленою вважається лише одна — молодша. Маленька, пухк— молодша. Маленька, пухкенька, усміхнена Мар’яна. А Соломія… Соломія вже не сміється.
Важке, але важливе життєве напучення: любов, поділена нерівно, залишає у серцях дітей рани, які не загоюються роками.
