Я йду, Олександре… Скажу прямо — я закохалась. Поряд з ним я знову відчула себе жінкою.
Олександр їхав старою розбитою дорогою, що вилася серед сіл, де кожне дерево пам’ятало його дитинство. Він не був тут майже десять років. З того часу, як не стало батьків, він жодного разу не навідав рідне гніздо. Завжди не вистачало часу — бізнес, справки, контракти, зустрічі. Він будував, заробляв, піднімався вгору по кар’єрних сходах. Але зараз він був справді вільний. Вперше за багато років. І це відчуття — як ковток повітря після бурі.
Автомобіль підстрибував на вибоїнах, колеса ковзали по глинистій узбіччю, вкритій польовими травами. На мить дорогу перебіг заєць, щезнувши у високій кропиві. Олександр зупинився, вийшов з машини, вдихнув вологе вечірнє повітря і подивився на вогняно-червоний захід сонця. Здавалося, сама природа зупинилася, щоб дати йому час усвідомити: він починає новий етап життя.
За плечима — тридцять років шлюбу з Тетяною. Вона була молодшою за нього на дванадцять років — яскра, ефектна, чарівна. Він любив її всім серцем, балував, будував дім, забезпечував подорожі, керував бізнесом заради неї та дітей. Але коли діти виросли, а він проводив все більше часу на нарадах і будмайданчиках, Тетяна відчула, що губить себе. А потім — просто перестала повертатися додому вчасно.
Спочатку Олександр не вірив у чутки. Друзі обережно натякали, але він відмахувався. Поки одного дня Тетяна не сказала прямо:
— Я йду, Олександре… Я закохалась. Він молодший, вільний, і поруч з ним я знову відчуваю себе живою. Пробач, але я більше не хочу такого життя.
Вона не просила ні вибачень, ні пояснень. І Олександр не тримав її. Він просто залишив їй квартиру, не став ділити майно, не пішов до суду. Хотів зберегти гідність, не топчучи минуле.
Він залишився на чолі великої будівельної компанії, але переїхав зі столиці в село, у той самий дім, який колись збудував для батьків. Там, де було справді тихо. Дім стояв на узліссі, оточений соснами, і пахнув деревиною та хлібом. Тут не було ні пафосу, ні фальші. Лише земля, небо й спогади.
Спочатку було самотньо. Колишні колеги дзвонили все рідше, столиця віддалилася, як чужа планета. Але потім почалося справжнє повернення до себе. Ранкові прогулянки житнім полем, риболовля на закинутому ставку, гриби в осінньому лісі, вогонь у каміні — усе це лікувало душу. Тетяна ставала чимось на кшталт далекого сну, який більше не турбував.
А потім, на сільському цвинтарі, де він прийшов провідати рідні могили, він побачив пса. Худого, сумного, з погаслими очима.
— Це Барс, — пояснив сусід. — Він жив у Оленки, але вона померла. Відтоді він не відходить від її могили. Чекає, все чекає…
Олександр присіпоряд.
— Привіт, Барс. Підемо зі мною?
Пес не одразу, але підвівся. І пішов. Відтоді вони стали нерозлучними. Селяни дивувалися:
— Видно, добрий чоловік цей Олександр. Раз пес його визнав — значить, серце у нього щире.
Взимку вони разом чистили сніг — він лопатою, Барс — весело гавкаючи та граючись з сніжинками. Незабаром мав приїхати онук — донька обіцяла завітати з родиною. Олександр прикрасив дім гірляндами, підготував санки. Барс буде гратися з дітьми, а в хаті знову лунатиме сміх.
Він дивився на горизонт, де сонце пробивалося крізь хмари, і вперше за багато років відчував не біль, не тривогу — а тепле, справжнє щастя. Він не мріяв про нових жінок, не шукав помсти, не будував планів. Він просто жив. У своєму домі. Зі своїм псом. У своєму селі. І знав — усе було правильно.
