— Бабуся, а ти можеш бути ще однією бабусею?
— Що ти видумуєш, Зоре? Не розумію.
— Розумієш, бабусю, у всіх дітей у дворі є бабусі. У когось одна, у когось дві, а в мене — цілих чотири. Дві мої рідні та ще по одній від мами й тата. А у Богданка — жодної. І мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я стала його бабусею?
— Ой, бабусю, ну ти даєш. Не віддати тебе — а поділитися. Щоб ти йому теж млинці пекла та теплий шарф зв’язала на зиму.
— Ах ти, моє горе цибулеве… Була в Богданка бабуся Надія. Ми з нею змалку дружили. Шкільні подружки, нерозливні. Лише загинула вона… У тій аварії. Якраз тоді, коли Богданко народився.
— Бабусю, ти чого плачеш?
— Важко, дитинко. Піїхали вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Вранці виїхали. А назустріч — фура, величезний КамАЗ. Водій заснув за кермом… Зіткнення. Їх не стало. Ой, як же болить…
— Бабусю… Не плач. Я Богданка все одно кликатиму до нас. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, добре?
— Авжеж, зв’яжу. Тільки, Зоренько, не розповідай йому нічого. Якщо мама не сказала — значить, так треба. Ти ж умієш зберігати таємниці?
— Умію, бабусю. Обіцяю.
— Ось і розумниця. А тепер біжи до дітей — скоро обід.
Я вибігла у двір і пострибала на скакалці. Хлопці біля Сашканого дому змагалися, хто далі плюне. Вигравав Сашко — по обличчях було видно: він сміявся, а Кость з Богданком хмурилися.
— Хлопці! Хтось заїхав у пустий дім! Ходімо дивитися!
— Хто останній — той поросячий хвостик!
Ми гуртом зірвалися з місця і помчали на сусідню вулицю. Дім стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки носять меблі. Ми підбігли. Один товстенький дядько зняв кепку, почухав спітніле чоло:
— Дітки, де тут водички попити можна?
— Я можу з хати принести!
— А біля колонки можна!
— Покажете?
— Ходімо, покажемо. А кого ви привезли?
— Старесеньку пані. Бабусю. Ви з нею по-доброму, добре? У неї нікого не лишилося. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитися?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглися по домівках, а Богданко лишився. Він мріяв стати водієм. Йому навіть запах палива подобрався. Він заліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хочу турбувати, але мені нема де ночувати. Я загубила ключі. Чи не міг би ти— Можеш, звісно! — відповів Богданко і з радістю зіскочив із дерева, щоб допомогти новій бабусі.
