**Щоденниковий запис**
Коли я погодилась, щоб свекруха мала ключі від нашої оселі, мені й на думку не спадало, що це може обернутись проблемою. Ми тільки-но одружились, сповнені мрій та надій, починали спільне життя з чистого аркуша, вірячи, що все буде по-людськи, по-родинному.
Чоловік тоді сказав:
— Нехай у мами буде запасний. На всяк випадок. Якщо раптом щось — квіти полити, посилку прийняти…
Я кивнула. Хотіла показати, що довіряю, що я не з тих невісток, які одразу ставлять мур. Хотіла бути відкритою, сучасною.
Спочатку все йшло саме так, як він казав. Свекруха з’являлася рідко, завжди попереджала, приносила соління, пампушки, свіжий хліб. Усміхалась, питала, чи не потрібна допомога. Я думала: «Нехай, їй важливо піклуватись, а я потерплю». Навіть усміхалась у відповідь — щиро, з бажання бути доброю.
Але з кожним місяцем її візити ставали менш випадковими, більш наполегливими. Часом вона вже не дзвонила перед приходом. Просто вставляла ключ — і заходила. Кілька разів я прокидалась від дзвону посуду — вона вже була на кухні, щось смажила, грюкала. Одного разу я вийшла зі спальні в халаті, не вмившись, і застала її з чашкою чаю на моєму дивані.
— Спекла медовик, принесла трохи. Ось, скуштуй! — сказала вона, наче так і треба.
Я мовчала. Знову. Бо «це ж мати», бо «вона з добрими намірами», бо «не виходить інакше». Я говорила чоловікові:
— Може, варто якось поговорити з нею?..
А він відмахувався:
— Та годі тобі, не дратуйся. Всі матусі такі. Вона ж із доброго…
Але в мені накопичувався жаль. Бо з кожним її візитом моє життя звужувалось. Вона почала розставляти банки на кухні по-своєму, викинула мої старі приправи зі словами: «Це вже не свіже». Принесла свої рушники — «мені так звичніше», — а потім і косметику: крем, щітку, зубну пасту. Наче це була її домівка.
Я відчувала, як втрачаю не лише спокій, а й саму себе. Місце, яке мало стати нашим сімейним гніздом, перетворювалось на її додаткову територію. Я ніби стала квартиранткою у власній хаті. А чоловік — тільки дивився м’яким поглядом: «Ну не можна ж маті відмовити…»
Все змінилось у суботу. Я прокинулась рано, зварила каву, сіла біля вікна в халаті і подумала: «Ось, нарешті тиша, можна просто бути собою». Тільки піднесла чашку — і почула клацання замка. Вона знову прийшла.
— Привіт! — бадьоро сказала свекруха, проходячи повз мене з торбою. — Принесла тобі паляничку. Зараз трохи підігрію!
Але я більше не хотіла палянички. Не хотіла її візитів, турботи, її голосу та запахів. Я хотіла тиші. Хотіла — уперше за довгий час — свободи вирішувати, хто і коли може зайти до мого дому.
Того ж вечора я набралась сміливості. Подзвонила їй:
— Маріє Іванівно… будь ласка, поверніть ключ. Для мене це дуже важливо.
У трубці затихло. Потім — тихий, уражений голос:
— Я думала, ти мені довіряєш…
Але я вже не виправдовувалась. Бо уперше за весь цей час зробила крок не для когось, а для себе.
Наступного дня вона віддала мені ключі. Дивилась із обрадою, із нерозумінням, із холодом. Але я, вперше подивившись їй у вічі, зрозуміла — межу поставлено. І більше не дозволю її переступати.
Тепер, коли я повертаюсь з роботи і відчиняю двері сама, я знаю: вдома мене чекає лише тиша. Лише мої речі стоять так, як я їх залишила. Моя чашка на кухні. Моя музика в динаміку. Моє життя — без вторгнень і несподіваних гостей.
Так, мені було боляче. Але я зрозуміла: любов не виправдовує порушення меж. Навіть родичі повинні розуміти — у кожного є своя територія. Нарешті я знову відчуваю: це мій дім. А я — господиня. І це відчуття варте всього.
