Коли я погодилася, щоб свекруха мала ключі від нашої хати, мені й на думку не спадало, що це може колись стати проблемою. Ми щойно одружилися, сповнені надій та ентузіазму, починали спільне життя з чистого аркуша, вірячи, що все буде гарно, по-родинному, по-людськи.
Чоловік тоді сказав:
— Нехай у матусі буде запасний ключ. На всяк випадок. Раптом знадобиться — квіти полити, посилку прийняти…
Я кивнула. Хотіла показати, що я не з тих невісток, що одразу будую фортеці. Хотіла бути відкритою, сучасною, без зайвих комплексів.
Спочатку все йшло, як він і казав. Свекруха з’являлася рідко, завжди попереджала, приносила варення, палянички, свіжі булочки. Посміхалася, питала, чи не потрібна допомога. Я думала: «Ну і нехай, їй же важливо піклуватися, а я потерплю». Навіть усміхалася у відповідь — щиро, із бажання бути хорошою.
Але з кожним місяцем ці візити ставали все менш випадковими і все більш нав’язливими. У якийсь момент вона взагалі перестала дзвонити перед приходом. Просто вставляла ключ у замок — і заходила. Кілька разів я прокидалася від гуркоту каструль — свекруха вже була на кухні, щось смажила, дзвеніла ложками. Одного разу я вийшла зі спальні в халаті, не вмившись, і застала її з чашкою чаю на моєму дивані.
— Спекла яблучний пиріг, захопила з собою. Ось, скуштуй! — промовила вона, ніби так і треба.
Я мовчала. Знову. Бо «це ж мати», бо «вона ж від щирого серця», бо «негарно скаржитися». Казала чоловікові:
— Може, варто якось з нею поговорити?..
А він хитав головою:
— Та годі тобі, не ускладнюй. Всі матусі такі. Вона ж із добрих мотивів…
А всередині в мене накопичувався жаль. Бо з кожним її приходом моє життя стискалося. Вона почала розставляти банки по-своєму, викинула мої старі приправи зі словами: «Це вже давно прострочено». Принесла свої рушники — «мене так влаштовує», — а потім і косметику: крем, щітку, зубну пасту. Ніби це була і її оселя.
Я відчувала, як втрачаю не лише спокій, але й себе саму. Місце, яке мало стати нашим сімейним гніздом, перетворювалося на її додаткову кімнату. Я ніби поселилася у власній хаті на правах орендарки. А чоловік — з тим же лагідним поглядом: «Ну як можна матусі відмовити…»
Все змінилося однієї суботи. Я прокинулася рано, зварила каву, сіла біля вікна в халаті і подумала: «Ось, нарешті тиша, можна просто бути собою». Тільки піднесла чашку — і почула клацання замка. Вона знову прийшла.
— Привіт! — бадьоро оголосила свекруха, проходячи повз мене з пакетом. — Вирішила, тобі стане в пригоді мій пиріг. Зараз підігрію тобі шматочок!
Але я більше не хотіла пирога. Не хотіла візитів, турботи, її голосу та запахів. Я хотіла тиші. Хотіла — уперше за довгий час — самостійно вирішувати, хто й коли має право зайти до мого дому.
Того ж вечора я набралася сміливості. Подзвонила їй:
— Маріє Іванівно… будь ласка, поверніть ключ. Для мене це справді важливо.
У трубці завісла тиша. Потім — приглушений, уражений голос:
— Я думала, ти мені довіряєш…
Але я вже не виправдовувалася. Бо вперше за весь цей час зробила крок не для когось, а для себе.
Наступного дня вона передала мені ключі. Дивилася з образою, з нерозумінням, з холодом. Але я, уперше подивившись їй у вічі, зрозуміла — кордон поставлено. І я більше не дозволю його перетинати.
Тепер, коли я повертаюся з роботи і відчиняю двері сама, я знаю: вдома мене чекає лише тиша. Лише мої речі стоять там, де я їх залишила. Моя чашка на кухні. Моя музика у колонці. Моє життя — без порушень і несподіваних візитів.
Так, мені було боляче. Але я зрозуміла: кохання не виправдовує вторгнення. І навіть найближчі повинні пам’ятати: у кожного є своя територія. Нарешті я знову відчуваю — це мій дім. А я — його господиня. І це відчуття варте всього.
