Ви́бір, якого́ я ніко́ли не хоті́ла: між чоловіком і онуками
Я, Дарина Олексіївна, прожила́ з чоловіком со́рок ро́ків. Ми були́ зразко́вою сім’є́ю: він — пова́жна у місті лю́дина, керував будіве́льною фірмою, я — виклада́ла математи́ку в учи́лищі, вела́ дім, вихо́вувала си́на, трима́лася з гідно́стю, що личи́ла його́ ста́тусові. Трудно́щі не минали́ нас, та ми дола́ли їх. Здава́лося, нас ніщо́ не злама́є. Але злама́ло.
Наш син Оле́г ви́ріс схо́жим на ба́тька — рішу́чий, горди́й, принципо́вий, із си́льним ха́рактером. Не пив, не гуля́в, вчи́вся на бюджеті, закі́нчив університе́т із черво́ним дипло́мом, влаштува́вся в IT-компа́нію. Ми з чоловіком пиша́лися ним, ба́чили в ньому́ про́довження себе́. Оле́г уже́ був одру́жений, але той шлюб розпа́вся че́рез рік — дружи́на зра́дила. Мій чоловік, Миро́н Григо́рович, сприйня́в це як особи́сту зра́ду.
Незаба́ром Оле́г зустрі́в іншу жі́нку. Ми тоді́ зраді́ли, та ра́дість шви́дко зга́сла — обра́ниця си́на була́ за́міжньою. Софі́йка. Гарна́, розумна́, вихова́на. Але в о́чах чолові́ка — грішна́. Він категори́чно відмо́вився її прийня́ти.
— Скажи́ мені́, О́лю, як ти може́ш бути́ з не́ю? — запита́в Миро́н одного́ ве́чора за вече́рею. — Вона́ ки́нула свої́х ра́ди тебе́. Ти справді́ ду́маєш, що з тобо́ю не вчи́нить так само́?
— Та́ту, я коха́ю її. Це мій ви́бір.
— Тоді́ вважа́й, що ба́тька в тебе́ нема́є.
Ті слова́ були́ ви́роком. Оле́г пішов із дому тіє́ї ж но́чі. А ра́нком Миро́н заблокува́в його́ картку, скасува́в опла́ту за магістрату́ру, подзвони́в на ро́боту си́на і заборони́в бра́ти його́ у відпу́стку під ви́глядом «сіме́йних трудно́щів».
Я намага́лася говори́ти з чоловіком, переко́нувала, що не́можна так рва́ти зв’язки з ро́дною люди́ною. Та він був непохи́тний:
— Хто зра́див раз — зра́дить і зно́ву. Не хочу́ зна́ти ні його́, ні цю… розпу́тницю.
Оле́г зніма́в одну́ кімна́ту на околи́ці Черні́гова, влаштува́вся на дру́гу роботу́, щоб пла́тити за креди́т і житло́. Софі́йка розлу́чилася і переї́хала до нього́. Незаба́ром вони́ одружи́лися, але до нас — ні кроку́. П’ять ро́ків я не чу́ла його́ го́лосу, не ба́чила, як він живе́. А серце ни́ло. Особли́во коли ви́падково дізна́лася, що в них народи́лася доне́чка — моя́ ону́ка.
Я поча́ла блага́ти чоловіка: «Миро́не, прости́. Він усе́ ж таки́ наш син». Але Миро́н лише сти́снув гу́би і сказа́в хо́лодно:
— Захо́чеш із ним спілкува́тися — иди́ з дому. Я не дозво́лю, щоб у мої́й сім’ї́ зра́да була́ но́рмою.
Мені здава́лося, що він охоло́не. Та не охоло́нув. І тоді́ я нава́жилася. Знайо́ма з апте́ки дала адре́су Оле́га. Я купи́ла ігра́шки для дівчи́нки, зібра́ла проду́кти, спекла́ пиріг і пої́хала.
Оле́г відкрив мені́ не одра́зу. Стоя́в, диви́вся до́вго. Потім обійня́в. Без за́йвих слів. Софі́йка ви́йшла з ку́хні, вся у боро́шні, з посмі́хкою. Вона́ не трима́ла зла. А доне́чка… доне́чка з таки́ми са́ми си́німи очи́ма, як у Миро́на, ки́нулася мені́ в обі́йми.
Ми сиді́ли до ве́чора, пили́ чай, зга́дували. Я блага́ла проба́чення за своє́ мовча́ння. Вони́ — пробача́ли. Вве́чері я поверну́лася додому́.
На ку́хні — ніко́го. У спа́льні — порожньо́. Лише́ на сто́лі, біля дзерка́ла, акура́тним по́черком:
«Я тебе́ попере́джав. Миро́н».
І все. Валі́зи забра́ні. Телефо́н ви́мкнено. Чоловік пішов. Наза́вжди.
Я не зна́ю, що пережила́ сильні́ше — зра́ду си́на чи пі́хви чоловіка. Я не зра́джувала, не бреха́ла. Я просто́ пішла́ до ону́ків. До своє́ї крові́. Але для Миро́на цього́ ви́стачило, аби́ перекре́слити все́ життя́.
Тепе́р я живу́ сама́. Іноді Софі́йка заї́жджає з ону́кою, запро́шує до се́бе. Оле́г став м’якши́м, бі́льше посміха́ється. У них усе́ добре. І я ра́да. Але́ серце моє́ — спусті́ло. Бо я все́ одно́ суму́ю за Миро́ном. За його́ го́лосом, за його́ впевненістю, за його́ при́сутністю. Ми пройшли́ ра́зом чоти́ри десятирі́ччя. А розійшли́ся — через гордість.
Я не шкоду́ю, що ви́брала діте́й. Проте́ всере́дині — біль. Не тому́, що вага́юся в своє́му ви́борі. А тому́, що коха́ння, як ви́явилося, може́ прАле коли діти обіймають мене, в цю мить я знаю – життя все ж дарувало мені щось більше за гордість.
