Усе почалося з найяскравішої події — народження онучки. Я, як любляча мати та бабуся, кинулася допомагати: ночами не спала, гуляла з малечею, прасувала крихітні бодіки, готувала пюре, нагрівала ванночку. Мені здавалося, що це мій обов’язок, моя підтримка, моє тепло, яке я з радістю віддаю своїй доньці та її родині. Я пам’ятаю, як сама колись опинилася у цьому виснажливому вирі перших місяців материнства — і мені так бракувало опори.
Але згодом мою участь почали сприймати як щось належне. Донька та зять перетворили мене на безкоштовну службу. Спочатку просили посидіти пару годин, потім — на вечір, далі — на цілі вихідні. Усе частіше лунало: «Мамо, залишись із Софією, ми йдемо на курси», «Мамо, ти ж вдома, можеш забрати її з садочка», «Мамо, у нас тренування, виручай».
І я виручала. Бо як інакше? Дитину ж не залишиш. А потім я помітила, як моє «тимчасово підстрахувати» перетворюється на постійне ярмо. До їхніх планів я вже не входила. Вони будували свій розклад — а я мусила просто підлаштовуватися.
Нещодавно стався випадок, який остаточно мене добив. Донька подзвонила й сказала, що у них із чоловіком корпоратив, а Софійка не йтиме до садка, бо трохи підкашлює. Зять, мовляв, поїхав із друзями на рибалку, а вона ніяк не може відмовитися від вечірки — по роботі важливо. Я мовчки зібралася й забрала дівчинку. Бо як не крути, це моя онука, я її люблю. Але всередині вже кипіло від образи.
А сьогодні сталося те, що переповнило чашу. Донька подзвонила радісним голосом і повідомила, що вони з Артемом летять до Туреччини. На два тижні. Я зраділа, запитала — а Софію беруть із собою? Відповідь приголомшила:
— Та ні, звісно. Ти ж із нею залишишся. Ми вже квитки взяли, готель «все включено».
І все. Жодного запитання, жодної згоди. Просто поставили перед фактом. Навіть не подумали уточнити, чи вільна я, чи не запланувала чогось. Мабуть, у пенсіонерів не може бути ні життя, ні бажань. Тільки онуки та кухня.
Я взяла слухавку й спокійно, але рішуче сказала:
— Ганю, я не нянька. Я не ваша покоївка. Ви дорослі люди, у вас є дитина — і це ваша відповідальність. Якщо хочете відпочивати удвох, значить, або беріть Софію, або шукайте іншу людину. У мене свої плани — я з подругою Дариною збиралася до санаторію. Ми бронювали номер ще місяць тому.
На тому кінці — мовчанка. А потім істерика. Донька кричала, що я егоїстка, що я жахлива бабуся, що «всі нормальні бабусі тільки й мріють проводити час із внуками», а я — думаю лише про себе. І взагалі — що я буду робити, сидіти біля телевізора?
А я втомилася виправдовуватися. Я не зобов’язана. Я допомагала з любові, не тому що мусила. Але коли любов перетворюють на використання — треба ставити межі.
Так, я на пенсії. Але це не означає, що моє життя закінчилося. У мене є плани, бажання, втома, здоров’я, зрештою. Чому мене ніхто не запитав — чи хочу я провести два тижні з дитиною сама, без перерви, без сну? Чому я маю жертвувати собою заради чужих відпусток?
Я люблю свою онуку. Але я більше не дозволю, щоб мою любов використовували як привід для експлуатації. І якщо для цього треба посваритися з донькою — нехай буде так. Справжня родина — це повага. А не споживацьке ставлення.
Я сказала «ні» — уперше за довгий час. І відчула, як з плечей впав тягар. Бо я — не нянька. Не прислуга. Я — мати. І я — жінка, яка має право на своє життя.
