Дорога, яку ми не проїхали разом
Соломія та Борис Гнатович мріяли про одне — про автомобіль. Не просто купу металу на колесах, а квиток у ту свободу, яку вони малювали з дня весілля. Майже тридцять років — робота, город, підробітки, відмови собі у дрібницях — усе заради однієї мети: купити авто та вирушити у подорож. Без розкладів, без метушні, лише вони та дорога.
І вони зробили це. Сяючий «Kia Sportage» з’явився у старенькому гаражі поруч із вірною «таврією», що служила їм роками. Борис ходив навколо машини, як дитина, що отримала подарунок. Гладив капот, заглядав у салон, а Соломія вже бачила, як вони несуться шосе, де ще не бували, ночують у кемпінгах, п’ють каву на АЗС, милуються заходами у чужих містах…
План був готовий. Усе продумано до деталей: маршрут, ночівлі, місця для їжі. Борис — за кермо та техніку. Він вивчив карту, виписав координати кемпінгів, заправок, розрахував відстані. Соломія — за атмосферу, їжу та враження. У її зошиті — кожен ресторан із місцевою кухнею, кожна пам’ятка, кожен мальовничий куточок для фото. Вони нікому не розповідали — це була лише їхня історія.
Літній сезон добігав кінця. Залишилося закінчити справи на городі. Був вересень, прохолодний вітер нагадував про осінь. Вони їхали до міста — двадцять кілометрів. Сонце хилилося до обрію, Соломія дивилася у вікно, а Борис щось тихо насвистував. Усе було чудово.
Поки в мить усе не обірвалося.
Він різко згальмував, вчепився у кермо, тіло рвонулося вперед — і завмерло. Машина зупинилася посеред дороги. Соломію різко притиснуло ременем, вона не одразу зрозуміла, що сталося. Потім — крик, паніка. Борис не відповідав. Просто звис, опустивши голову на кермо.
Соломія викликала швидку, намагалася привести його до тями. Лікарі приїхали швидко, але… Він уже не дихав.
Серце. Миттєво. Ремень ще пахнув його одягом, але його вже не було.
Почалися формальності: поліція, донька з зятем, сльози, питання. Але Соломія не чула. Вона все ще сиділа в машині, там, де так недавно мріяла. Дивилася, як його забирають. І не проронила ні сльози. Вона спорожніла.
Минуло дев’ять днів. Потім сорок. Потім три місяці.
Донька приїздила, приносила їжу, прибирала. Намагалася розговорити матір. Даремно. Соломія ніби пішла у себе. Механічно пересувалася квартирою, лягала, вставала, варила борщ, але душа була заморожена.
А одного разу донька ніби випадково запитала:
— Мам, а ця срібляста машина — чия?
— Борисова… — почала Соломія, і раптом хвиля спогадів ударила їй у груди. Перед очима промайнули картини: як він обирав колір, як радів, як виписував координати… І тоді вона заплакала. Вперше по-справжньому. Не тихо, не стримано — а з риданням. Так, що донька злякалася. Соломія ридала цілий день і майже всю ніч. А потім заснула. А прокинувшись — зрозуміла: треба жити. Заради нього.
Навесні вона повернулася на город. Відкрила Борисів рюкзак, що стояв неторканим, і знайшла синю папку. Їхній маршрут. Його почерк. Його помітки: «тут питимемо каву», «тупортізносишсьфоти».
Вона захлопнула папку. Сльози підступили, гнів клекотив. «Яка, до біса, мрія?!» — хотілося крикнути. Хотіла викинути. Але не змогла. Поклала у сумку.
Тепер їздила на город електричкою. Зять забрав машину — обіцяв возити, але потім закрутився. Вона не ображалася. Нехай. Їй, здавалося, вже не треба.
Але ввечері вона відкривала папку. Спочатку — крадькома. Потім — щоночі. Читала, згадувала. Він ніби був поруч. Шепотів: «Поїхали, Соломійко».
І одного вечора вона наважилася. Повернувшись до міста, записалася на курси. Не прості — з екстремального водіння. Інструктор, хлопець років двадцяти п’яти, спочатку усміхнувся. Але Соломія була наполегливою. Вчилася, тренувалася, стискала кермо так, ніби трималася за нього, як за життя.
Вона отримала права. Справжні. З відміткою. З гордістю.
А потім прийшла до доньки. Спокійно. Впевнено.
— Оленко, спустись, будь ласка. З ключами. І з документами.
Вона взяла їх, підійшла до машини. Погладила. Сіла. Завела.
А потім — рушила. Не сказавши ні слова. Через три дні вона була за кордоном — у країні, з якої починався їхній маршрут.
Далі — більше.
А з донькою поговорить пізніше. Вона зрозуміє. Адже це була їхня з Борисом мрія. І тепер це — Соломіїна дорога. Дорога без нього. Але все одно — удвох.
