Сині очі зі сну
Я ніколи не знав маминих обіймів чи батькового голосу. Моє життя почалося не в родильні, а в сирих коридорах київського інтернату. Інші діти мали уривки спогадів — колиску, запах маминих духів, теплі дотики. У мене — лише холод пластмасових іграшок і звук крапаючого з крану.
Але вночі все було інакше.
У снах приходила жінка. Сідала біля мене, гладила по голові, шепотіла щось добре. В неї були очі — ясні, як весняне небо після дощу. Такі сині, такі рідні. Я прокидався і лежав, вдивляючись у стелю, боячись рухнути, щоб не розвіяти тепло цього сну. Цілий день потім був тихим, але не понурим — ніби частка її ласки лишалася зі мною.
Насправді ж інтернат жив своїм життям. Часто приходили «гості» — можливі батьки. Діти вдягали найкращі речі, учили вірші, натягували вимушені посмішки. Вони пропихалися вперед, кричали, перебивали. А я стояв осторонь. Не брав участі у цих виставах — чекав. Не когось, а лише її. Тієї самої, зі сну.
— Даниле, ну посміхнися хоч трохи! — благала вихователька.
Але я лише мовчав і відвертався. Я знав: не піду з чужими. Впізнаю її.
Одного разу в інтернаті був святочний захід — ювілей закладу. Камери, важкі гості, купа незнайомців. Я, як завжди, сів у кутку, щоб не заважати. Але раптом побачив її. Високу, з коротким волоссям і тою самою усмішкою. А очі… ті самі! Серце забилося швидше.
І раптом — вона подивилася на мене. Наший погляди зустрілись, і я вперше за шість років… посміхнувся.
Вихователька розлила чай. Я не посміхався ніколи. А тут — раптом, щиро, без натяку.
Жінка підійшла. Сіла поруч. Я не відводив очей. Слухав, сміявся, запитував. І не боявся. З нею було так, як у моїх снах — легко й безпечно.
Потім вона почала приходити часто. Без камер, без натовпу. Приносила книги, розповідала про подорожі, разом дивилися на хмари. А потім зникла. На цілий місяць. Я не питав у вихователів — боявся почути, що вона не повернеться.
Але вона прийшла. У простій куртці, без ґриму. І сказала:
— Даниле, я заберу тебе додому. Ти будеш моїм сином.
Я не вірив. Думав, це сон. Шпигнув себе — боляче. Значить, правда. Не сказав ні слова, лише обійняв її. Міцно. Так, як тільки вмів.
Пізніше вона познайомила мене зі своїм чоловіком. Він був простим і добрим, одразу прийняв мене. Ми почали життя з нуля. Перший торт у новій оселі. Перший похід у ліс. Перша ніч, коли не треба було засинати під кроки чужих у коридорі.
Я більше не повертався в інтернат. Тільки іноді, глянувши у дзеркало, бачив у своїх очах той самий світ — синій, теплий, як у неї. Моєї мами. Справжньої.
Тепер я знаю: іноді сновидіння стають правдою. Треба лише чекати.
