– Василю, не забудь до вихідних купити “Київський” торт і більше фруктів, – нагадала чоловікові Марічка, швидко заглянувши у холодильник.
– А навіщо? У нас що, свято буде? – здивувався Василь, перебираючи пачку кави.
– Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Вони тепер житимуть тут, у нашому місті! – з натиском промовила Марічка.
– У якому сенсі «житимуть тут»? У нас ж двокімнатна квартира, – ахнув Василь, відкладаючи каву.
– Ну не в нас ж у квартирі, звісно, – розвела руками Марічка. – Просто мама вийшла на пенсію, одружилась і вирішила переїхати ближче до нас. Щоб бачити онука, допомагати.
Василь кивнув і пообіцяв усе купити, але всередині нього росла дивна тривога. Його теща, Оксана Богданівна, завжди викликала в ньому внутрішній жар. Не жінка – а моноліт. Витончена, холодна, з ідеальною зачіскою й начальницьким тоном, вона все життя пропрацювала на залізниці і тримала підлеглих у своїх руках. І щоразу, коли Оксана Богданівна розповідала, як карала провинившихся, Василь мовчки радів, що не працює під її керівництвом.
А тепер – вона поруч. Невже її могутня енергія спрямується на їхню родину? А якщо втрутиться у виховання сина, почне командувати, вказувати, як правильно?
Марічка ж була у захваті. Допомога з Андрійком, шкільні справи, уроки – тепер не треба буде мчати з роботи у паніці. «Мама все візьме на себе», – запевняла вона. Але Василь відчував, що спокійному життю прийшов кінець.
І ось настала суботня ранок. Пролунав дзвінок у двері.
– Василю, мама приїхала! – радісно скрикнула Марічка і кинулася до дверей.
Вона розчинила двері… і завмерла. На порозі стояли двоє. Поруч із кремезним, добродушним чоловіком – невисока, струнка жінка з м’якою посмішкою й короткою світлою стрижкою. Василь осторонів. Це точно не була та сама Оксана Богданівна, яку він знав!
Але раптом жінка знайомим, але непривычно теплим голосом промовила:
– Діточки, як же я за вами сумую! Василю, Марічко, Андрійку, вітаю вас, мої любі!
Василь переглянувся з дружиною. А чоловік уже жваво потиснув йому руку:
– Ну вітаю, зятечку! Я Микола Петрович. Сподіваюся, подружимося! – і з широкою посмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Оксана обійняла доньку, потім онука, і навіть Василеві дісталися обійми. Він стояв, не вірячи у те, що відбувається.
А на кухні тим часом Микола Петрович діставав із сумки банки з домашніми соліннями, домашні копченості й, як то кажуть, пляшечку прозорого. Він помітив погляд Василя й засміявся:
– А як же! Ми тепер рідня. Хочеш, розповім, як із твоєю Оксаною познайомився?
Виявилося, Микола був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевірка – і серед перевіряючих була вона. Сувора, неприступна. Він не злякався, сказав усе як є. Вона спробувала задавити авторитетом – не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і закрутилося. Потім побачення, потім кава, потім човен, гриби й кохання. Микола зумів пробудити в Оксані не лише жінку, а й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Андрійка зі школи, їздять із ним у село, Оксана захопилася риболовлею, а нещодавно вибирали човен у інтернеті.
– Приїжджайте й ви до нас у село, Василю, – сказала вона одного разу. – Усе працювати та працювати… А жити коли?
Коли друг Василя, Тарас, дізнався, як змінилася його теща, лише зітхнув:
– Оце тобі пощастило. У нас теща ледь не розвалила сім’ю, а в тебе – золото!
І Василь із ним повністю погодився. Він тепер дивився на Оксану Богданівну зовсім іншими очима. Бо часом залізне серце – просто чекає, поки його хтось розтопить.
