**Щоденник Олени**
— Дмитро, ти точно все взяв? Перевіряти не треба? — гукнула я, зупинившись біля закритих дверей до ванної.
— Лено, не треба! Усе зібрав — цілий чемодан, ти ж бачила, — відповів він через шум душу. Але голос… голос здригнувся. Чи здалося?
— Чемодан я бачила. А що туди натовкав — ні, — пробурмотіла я, відступаючи назад.
— Лено, зроби каву, будь ласка! Міцну. Без молока, — додав він уже спокійним тоном, вимкнувши воду.
Я пішла на кухню, мовчки дістала турку, налила води, засипала мелену каву, дрібку солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Дмитро обожнює каву, зварену мною. «Ти в мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю в рушник, щоб не охолола.
Останнім часом він усе частіше затримувався — нібито на роботі. Будує кар’єру. Готується до підвищення. А я — тихо підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний запах божественного напою! — сказав Дмитро, заходячи на кухню й відкидаючи мокре волосся з чола. Сів до столу, потягнувся за чашкою.
— Лено, у мене сьогодні доставка — чохли на авто замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — додав, сиплячи в каву ложку цукру.
— Звісно. Усе як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження зовсім невчасне, — продовжив він, зітхнувши. — Але відмовитися не можу. Сам розумієш — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — це не жарти.
— Ну так… Не думала, що на такій посаді треба їздити по областях.
— Капризи начальства. Так, у мене півгодини в запасі, попрацюю з телефону.
Він підвівся, пішов у кімнату. Чашку за собою не прибрав. Ну й бог із ним — напружений як струна.
Я простягнулася за його чашкою, і раптом телефон завибрував — повідомлення. Відкрила.
*«Лено, Дмитро бреше. Це не відрядження. Він із Мар’яною Шевченко летить до Італії. Зупини його, поки не пізно. Він собі цим життя зіпсує».*
Катерина. Його молодша сестра.
У мене в голові щось клацнуло. Він… із Мар’яною? Не може бути. Жарт? Але Катерина не з тих, хто жартує такими речами. І вже точно не стала б брехати.
Перед очима все поплило. Повітря стало важким, наче бетон. Ледь дихала. З трудом підвелася, налила собі води — і знову осіла на стілець.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все к бісу. А в голові одне: *«За що?»*
Стиснула кулаки. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай їде. А я влаштую йому сюрприз. Не скандалом — діями.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Але тут він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя робота вночі. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов у відпустку.
Про Мар’яну я знала. Дмитро сам розповідав, і Катерина якось згадувала. Шкільна любов, вітрогонка. Кидала його двічі — то до багатенького, то до перспективного. А тепер знову повернулася. Дмитро знову повівся. І знову бреше.
Ні, міг би сказати чесно: *«Лено, кохаю іншу. Пробач»*. Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, чемодан зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Його речі — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все пройде добре — піду у відпустку. Не до Італії, ні. До Португалії, наприклад. Або куди його нога не ступала.
— Лено, я пішов, вирішив виїхати раніше, — заглянув на кухню виряджений, у краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стискаючи чашку в руці.
— Що це за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Краще посуд помию.
— Гаразд, пішов.
— Іди.
Двері захлопнулися. Дмитро навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. Розплакалася. Гірко. Від образи, від приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Катерини:
*«Лено, як ти?»*
Я витерла сльози, набрала її номер.
— Катю, звідки інфа?
— Подруга Мар’яни сказала. Та знову причепилася до Дмитра. Він повівся. Лено, пробач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай котиться.
— Він ідіот. Вона його втретє розчавить.
— Його вибір. Катю, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним розмовляти. Надокучив!
— Дякую. Нам із тобою спілкування варто зберегти. Навіть якщо буде розлучення.
— Звісно, Лено. Тримайся.
Відкрила знову банкЯ перевела всі гроші мамі, витерла сльози та підняла голову — життя йде далі, і воно буде прекрасним без нього.
