Лист перед приїздом — і ціна спокою
До тридцяти п’яти років Оксана вважала себе справді щасливою жінкою. Улюблений чоловік Богдан, син Андрійко та донька Соломія, скромна, але міцна родина. Все змінилося, коли Богдана звільнили з заводу. Роботу в місті знайти не вдалося, і він вирішив їхати на заробітки до Німеччини.
— Оксанко, хлопці запрошують. Платять добре, — сказав він одного дня.
— А як же ми? Ми тут, ти там. Яка ж це родина? — збентежилась вона.
— Це ж ненадовго. Переживемо. Станемо на ноги — і все буде інакше.
Але інакше стало не так, як вона сподівалася. Богдан почав приїжджати рідше, був похмурим і байдужим. А одного разу, коли Оксана готувалася до його приїзду, пішла за продуктами й знайшла в поштовій скриньці листа. Від нього.
Вона посміхнулася — подумала, що це слова любові, що сумує. Лист прийшов у день його повернення. Поклала в сумку, а вдома — розкрила. І все в ній обвалилося.
«Оксано, пробач. Не зміг сказати особисто. Полюбив іншу. Наш шлюб — помилка. Хочу розлучення. Дітям допомагатиму. Прощавай».
Вона перечитувала знову і знову, не вірячи. Сльози застилали очі. У цю мить у кімнату увійшов десятирічний Андрійко.
— Мамо, у тебе духовка палає. Ти чого?
Вона схопилася, вимкнула плиту, почала розганяти дим. Безпорадно посміхалася синові, а в грудях все горіло від болю.
Через місяць вони розлучилися. Богдан пішов назавжди. Гроші надсилав, але в їхній дім більше не повернувся. Через десять років Оксана дізналася, що він загинув у аварії. А сама залишилася одна з двома дітьми і тягарем відповідальності.
Минали роки. Оксана не вийшла заміж — не хотіла приводити чужого чоловіка в дім. Усе її життя — діти. Андрійко виріс, одружився з Мар’яною. Вони оселилися в його кімнаті, а Оксана з Соломією — в іншій. Народився онук Данилко. Але й Мар’яна, і Соломія не поспішали покидати батьківський дім. Дім став тісним і напруженим.
Одного дня Соломія заявила:
— Мамо, я вагітна. Ми з Русланом трохи поживемо в тебе.
— Де? — здивувалася Оксана. — В одній кімнаті — Андрійко з дружиною й сином, в іншій — ми з тобою. Куди ти ще людей приведеш?
— У нас на кухні є диван. Ти ж не проти?
І Оксана переїхала на кухню. Перша ніч там стала для неї пеклом. А далі — лише гірше. Крики, сварки, конфлікти між родинами. Хто з’їв ковбасу, хто шумів вночі, хто взяв блокнот без дозволу — усе перетворилося на причини для лайки.
І раптом Оксана помітила округлілий живіт у Мар’яни.
— Ти вагітна?
— Так. У нас буде друга дитина.
— А як же житло?
— Почали, значить, виганяти?! — спалахнула Мар’яна.
— Та ніхто вас не виганяє. Але вас уже четверо в одній кімнаті!
— Нехай твоя донька виїжджає, у неї ж чоловік є! — відповіла Мар’яна.
— Так і в тебе є! — не витримала Оксана.
Вранці прийшов Андрійко:
— Мамо, ти Мар’яну образила. Нас виганяєш?
Соломія, ніби за командою, увійшла:
— А ти скажи чоловікові, щоб вам житло знайшов!
— Знаєте що! — вибухнула Оксана. — Годі! Переїжджайте всі! І ти, Андрію, з дружиною й дітьми. І ти, Соломіє, зі своїм Русланом. Я більше не можу! Набридло. Ви перетворили мій дім на базар, ви не рахуєтеся ні зі мною, ні одне з одним. Все, досить. На вихід!
Вона сказала це твердо, голосно і без вагань. Навіть сама здивувалася своїй рішучості. Але назад не хотіла. Ані на мить.
Через три дні вони поїхали. Було багато слів: «Ти більше не побачиш онуків», «Ми з тобою не спілкуватимемося». Оксана мовчала.
А ввечері сіла на кухні — сама. Без криків, без лайки. Просто в тиші.
Вона озирнулася і вперше за довгий час відчула себе справжньою господинею. Зробила ремонт. Оновила меблі. А наступного року — вперше в житті — поїхала відпочивати за кордон.
І нехай хтось скаже, що вона думає лише про себе, — ні. Вона віддала життя дітям. А тепер, нарешті, живе для себе. І це правильно.
