Олена мила ванну, коли в квартиру, немов гроза, увірвався Богдан — з обличчям, спотвореним лютощі та паніки.
— Що ти наробила?! — гаркнув він, грюкнувши дверима.
Олена миттю випросталася й вийшла до коридору.
— Що сталося?! — очі їй розширилися від несподіванки.
— Навіщо ти до неї пішла?! — Богдан сипнув словами, немов гарячим піском.
— До кого?! — Олена аж здригнулася.
— До Марії! Я ж попереджав! Благав не лізти!
— Бодя, ти можеш пояснити, що трапилося?
— Ти їй розповіла?! Про нас?! — Він важко дихав, краплі поту збігали по скронях.
— Так, розповіла. І вона мене зрозуміла, уяви собі! Сказала, що не буде заважати нашому щастю. А я вже вибираю весільну сукню — глянь, яка краса!
— Сукня? Весілля?! — Богдан нервово зареготав. — Оленко, ти взагалі при пам’яті?
— Я думала, ти подякуєш мені, — щиро промовила вона. — Я ж зробила все, щоб тобі не довелося мучитися. Ти ж казав, що вона слабка, що розвалиться, якщо ти підеш. А виявилося — вона сильна. І сама тебе відпустила.
Богдан повільно опустився у крісло, потім підвівся й подивився на Олену так, наче бачив її вперше.
— Ти не розумієш… — голос йому перервався. Він схопив сумку та вийшов, навіть не замкнувши двері.
Він не міг піти від Марії. Ні тепер, ні коли-небудь. Бо саме вона витягла його з підвалу життя, коли в гаманці у нього ледь дзвеніло двісті гривень. Вона дала йому все: роботу, дах над головою, авто, статус. Те, про що він лише мріяв, поки тікав від комуналки в хлопацькій квартирі.
Колись він був звичайним менеджером, жив від авансу до зарплати, шкодував грошей на їжу, щоб раз на місяць зайти в кав’ярню. Дівчата дивилися, але все якось минало — або вони самі знімали кімнатки, або їздили електричками з передмість. А йому хотілося іншого — краси, достатку, смаку успіху.
Так він опинився у фітнес-клубі — за безкоштовним запрошенням. І там його погляд впіймав Марію. Стримана, доглянута, впевнена. Старша за нього на десять років, але з таким шармом, що неможливо було не піддатися. А головне — при грошах. У неї була власна справа.
Він робив усе, щоб «випадково» зустрічатися частіше. І одного дня Марія сама запропонувала йому роботу — з зарплатою вдвічі вищою. Потім — квартиру. Потім — машину. Потім — він уже прокидався щоранку в її ліжку, їздив її авто, працював у її компанії. За нього вже все вирішили. Залишалося лише погоджуватися.
Але звичка до гарного життя породила в ньому невдячність. Він почав думати, що гідний більшого. Так у його житті з’явилася Олена — молода, яскрава, вільна. Вони бачилися потай. Вона знала про Марію і хотіла, щоб він пішов. Він тягнув час.
А коли Олена повідомила, що вагітна, він просто зник. Не відповідав на дзвінки. А вона… пішла до Марії.
Але Марія не плакала. Не влаштовувала сцен. Вона спокійно вислухала, подякувала і сказала:
— Якщо в тебе буде дитина, вона має бути з вами. Я не буду заважати. Жодної хвилини.
Коли Богдан повернувся додому, валізи стояли біля дверей. Марія передала йому ключі й побажала щастя. Він бурмотів, що Олена все набрехала, що це підстава. Але його ніхто не слухав. Він пішов — без роботи, без машини, без дому.
Кімнату в гуртожитку знайшов уже в сутінках. Через два тижні влаштувався у магазин — з пафосною назвою «менеджер залу», а по суті пояснював покупцям, чим один диван відрізняється від іншого. Олену він заблокував, написавши останнє: «Розбирайся сама».
Він не почувався винним. Для нього винними були всі — жінки, обставини, хто завгодно. Тільки не він сам.
Олена ж незабаром дізналася, що тест виявився помилковим — вагітності не було. Але образа залишилася.
— Я йому вірила, — схлипувала вона подрузі. — А він мене використав.
— Оленко, ти доросла жінка, — похитала головою подруга. — І віриш у казки? У «хлопця, на якому тримається вся фірма»? Ну не будь ти Піноккіо у спідниці.
— А я повірила…
— Ось саме тому й дуріла.
