Спадок біля моря — коли рідні стають чужими
— Олесю, дзвонив мій брат Ігор, — сказав Олексій, заходячи на кухню. — Він з Оленою збираються заїхати до нас у суботу. Тільки вдвох, без дружин. Каже, хоче серйозно поговорити.
— Цікаво, про що ж це він так серйозно, що навіть без дружин і дітей? — прищурилася Олеся. — Хоча, ні, не гадай. Я й так знаю. Щодо спадщини. Минуло два місяці — і ось вони дозріли.
Олексій мовчки кивнув. Він сам це відчував з того моменту, як тітка Марія переписала на них з Олесею та їхньою донькою Софійкою квартиру в центрі міста та дачу у передмісті. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли вона захворіла. Інші ж родичі лише приїжджали влітку на дачу, а коли старенька просила відвезти її туди подихати свіжим повітрям — усі були «зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Ігор і Олена з’явилися біля дверей. Без зайвих прелюдій сіли у вітальні.
— Ми поговорити щодо дачі, — одразу почав Ігор. — Квартира гаразд, нехай ваша. Але дача… За нею весь цей час доглядали ми.
— Ні, — холодно відповіла Олеся. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. До речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто б із нею возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахувала Олена.
— Зате претензії тепер у вас є, — сказав Олексій. — Дивно, правда?
— Ви хоч на дачу її вивозили? — зі злості кинула Олена.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Олеся. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Ігор. — Заради якихось метрів у старому будинку ви сваритеся з родиною?
— Якщо це руїни — то чого ж ви за них так тримаєтесь? — спокійно парирував Олексій.
Наступного дня задзвонив телефон.
— Ти що, Олексію?! Ми приїхали з Віталієм за своїми речами на дачу — а там замки поміняні!
— Так. І на воротах, і в будинку. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Олесею — заїжджайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши слухавку, Олексій обернувся до дружини.
— Як ти здогадалася, що вони помчатимуть туди?
— А ти не знаєш своїх родичів? Не змінив би замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Дачу вони продали. Продавши і свою стару квартиру, купили трикімнатну у Херсоні, у новому будинку біля самого моря. До пляжу — десять хвилин на авто.
Донька Софійка залишилася жити у міській квартирі тітки Марії, навчаючись на другому курсі. Олексій влаштувався працювати в порт, Олеся — викладати у найближчій школі. Здавалося б, почалося спокійне, нове життя. Але не тут-то було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута роками, раптом згадала про «рідних». Першою зателефонувала Олена:
— Ви нас позбавили дачі, тепер їхати нікуди. Тож збираємося до вас у липні. Вся наша родина та Олежина онука з нами.
— Олено, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на готелі у Херсоні бачила?!
— Не бачила. Але якщо вони вам не по кишені — значить, відпочивайте, де дешевше. А сюди не треба. Ми не приймаємо гостей.
— Тобто батьків дружини ви прийняли, а рідного брата — ні?!
— Це були батьки Олесі. Якби наші батьки були живі — ми б їм теж не відмовили. Але п’ятеро дорослих і дітей на два тижні — дякуємо, ні.
— Ось побачиш! Залишитеся самі — і ніхто про вас й не згадає!
— Не переймайся. Відколи ми переїхали, у нас з’явилося стільки «родичів», що вистачило б на два будинки. Усі нас згадують саме з травня по вересень. Решта часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найдорожчою частиною життя.
Життя вчить: коли матеріальне переважує рідне, варто переглянути, що по-справжньому важливе.
