Дві дівчинки-сироти та один щасливий дім — як доля розставила все на свої місця
Соломія і Марія їхали автобусом у спокійне село. Зупинка, трохи пішки — і ось вони на місці. У дворі гомін, готувалися до свята — мабуть, хтось збирався святкувати дінь народження. Дівчата зупинилися біля хвіртки, і майже одразу до них вийшов чоловік.
— Дівчата, це до нас? — з теплою усмішкою запитав він. — До кого ж вас Бог приніс, красуні?
— Нам потрібен Микола Петрович, — відповіла Марія.
— Так це ж я, — здивовано підніс брови чоловік. — Ви з сільради? Чи звідки?
— Ні, — сказала Марія, поглянувши на Соломію. — Це моя подруга Соломія. Соль, покажи фотографію.
Соломія дістала акуратно складене фото і подала його чоловікові. Микола довго дивився на знімок, потім перевів погляд на Соломію. Його обличчя змінювалося на очах.
— Це твоя донька, — тихо промовила Марія.
Микола завмер.
— Донька?..
Ця історія почалася задовго до цієї зустрічі. Дві зовсім різні дівчинки, Соломія і Марія, познайомилися в дитячому будинку. Вони потрапили туди одного дня і відразу опинилися поруч. Обидві — сироти через дорослих і обставини.
Марія втратила матір, яка хоч і не бідувала, але віддавала перевагу веселому життю — галасливим компаніям, сумнівним романам. Батька Марія не знала, але той стабільно надсилав кошти. Родичі забрати дівчинку відмовилися. Після смерті матері все, що залишилося, — стара квартирка і шлях до інтернату.
Соломія жила з бабусею. Мати померла при пологах, а батько… про нього бабуся знала, але ніколи не шукала. Він завів іншу родину, і ніхто навіть не здогадувався, що в нього десь росте донька. Коли бабусі не стало — Соломія теж опинилася в інтернаті.
У дитячому будинку дівчат поселили разом. Вони відразу знайшли спільну мову, але до інших дітей так і не пристосувалися. Часто захищали одна одну, часто — сварилися з іншими. Це ще більше їх зблизило.
Після закінчення інтернату вони разом зняли квартиру і вступили до училища. Саме тоді у них виникла ідея — спробувати знайти своїх батьків.
Батько Марії був у справі — його дані зберігалися у соцслужбах. Складніше було Соломії. Але завдяки старим фотографіям і написам на звороті їй вдалося дізнатися ім’я та прізвище. Далі — інтернет, розпитування, адреси… І ось вони їдуть назустріч долі.
Першим був батько Марії. Великий будинок за високим парканом. Дівчата постукали. Відповідь була холодною:
— Його нема. Ідіть геть.
На роботі їм теж не пощастило. Лише через кілька годин він з’явився. Але розмова була короткою і жорстокою.
— Ти мені не потрібна. Я платив. У мене родина, ти була помилкою. Не лізь у моє життя.
Після цих слів Марія послала його куди подалі й заплакала.
— Все, тепер твоя черга, — сказала вона, витираючи сльози. — Поїдемо до твого батька.
Адресу знайшли швидко. У дворі готувалися до ювілею. Микола Петрович виявився у гарному настрої. Коли побачив фото і почув слова «Це ваша донька» — його обличчя спершу похмурішало, потім стало збентеженим.
— А ти… на матір не дуже схожа. Але… щось є. Петровичу! Поклич бабусю!
— Хто це? — із хати вийш— Біжи, клич бабусю швидше!
