**Надто дорога брехня**
Я мив ванну, коли в квартиру буквально увірвався Дмитро — з обличчям, перекривленим від люті та паніки.
— Що ти наробила?! — ревнув він, грюкнувши дверима.
Я миттю випросталась і вийшла в коридор.
— Що трапилося? — озирнула я його, не розуміючи.
— Навіщо ти до неї ходила?! — гаркнув він прямо в обличчя.
— До кого? — у мене очі розбіглися.
— До Ольги! Я ж тебе попереджав! Просив не лізти!
— Дімо, ти можеш пояснити нормально, що сталося?
— Ти їй розповіла?! Про нас?! — Він важко дихав, витираючи піт з чола.
— Так, розповіла. І вона мене зрозуміла, уявиш? Сказала, що не заважатиме нашому щастю. А я вже вибираю весільну сукню — глянь, яка краса!
— Сукня? Весілля?! — Дмитро скривився в нервовому смішку. — Ти взагалі при собі?
— Я думала, ти подякуєш мені, — щиро сказала я. — Я ж зробила все, щоб тобі не довелося мучитися. Ти казав, що вона слабка, що розвалиться, якщо ти підеш. Але вона виявилася сильною. І сама тебе відпустила.
Він повільно опустився у крісло, потім підвівся і подивився на мене так, нібато бачив уперше.
— Ти не розумієш… — не договорив, схопив сумку і вийшов, не замкнувши двері.
Він не міг піти від Ольги. Ніколи. Бо це вона витягла його зі дна, коли в гаманці в нього ледь двісті гривень залишалося. Вона дала йому все: роботу, дах над головою, авто, статус. Те, про що він лише мріяв, поки тусував з другом у гуртожитку.
Колись він був звичайним менеджером, жив від зарплати до зарплати, економив на їжі, щоб раз на місяць заскочити у кафе. Дівчата на нього дивилися, але все якось мимо — або самі знімали кімнатки, або їздили електричками з передмістя. А йому хотілося іншого — гарного життя, достатку, смаку успіху.
Так він опинився у фітнес-клубі — на безкоштовному пробному занятті. І там його погляд зачепив Ольгу. Стройна, доглянута, впевнена. Старша за нього, але з таким шармом, що неможливо було не піддатися. Та ще й при грошах — у неї була власна справа.
Він робив усе, щоб «випадково» зустрічати її частіше. І одного разу Ольга сама запропонувала йому роботу — із зарплатою вдвічі вищою. Потім — житло. Потім — машину. Потім — він уже прокидався щоранку в її квартирі, їздив її авто, працював у її компанії. За нього все вирішили. Залишилося лише погоджуватися.
Але звичка до доброго життя породила в ньому невдячність. Він став думати, що вартий більшого. Так у його житті з’явилася я — молода, яскрава, вільна. Ми бачилися потаємно. Я знала про Ольгу і хотіла, щоб він пішов. Він тягнув.
А потім, коли я повідомила, що вагітна, він просто зник. Не відповідав на дзвінки. А я пішла до Ольги.
Але Ольга не плакала. Не влаштовувала сцен. Спокійно вислухала, подякувала і сказала:
— Якщо у вас буде дитина, вона має бути з вами. Я не заважатиму.
Коли Дмитро повернувся дому, валізи стояли біля дверей. Ольга вручила йому ключі і побажала щастя. Він бурмотів, що я все вигадала, що це підстава. Але його ніхто не слухав. Він пішов — без роботи, без машини, без дому.
Кімнату в гуртожитку знайшов під вечір. За два тижні власВін зрозумів, що іноді дорогою буває не правда, а звичка до розкоші, яка вбиває все на своєму шляху.
