22 травня.
Здавалося, це був лише сон…
Оксана зустріла Богдана на весіллі у сусідньому селі. Високий, зі сміливим поглядом хлопець одразу підійшов до неї й запросив на танець. Весь вечір вони кружляли під музику, а після він провів її додому.
— Завтра прийду, погуляємо? — запитав він, коли прощалися біля хати.
— Приходь, — відповіла вона тихо, відчуваючи, як серце забилося швидше.
Так почалася їхня історія. У селі новини розлітаються швидко — незабаром усі знали: у Оксани залицяльник. Люди обговорювали:
— Дивіться, скоро весілля. Він за нею, як тінь. Добра пара, оба розумні.
Богдан не зволікав — зробив їй пропозицію. Святкували на всі Густинські хутори. Молоді оселилися у новій хаті, яку Богдан збудував сам — він із дитинства вмів усе, що потрібно чоловікові. Незабаром у них народився син. Все було чудово. Спочатку.
Але з часом Богдан став частіше засиджуватися у сусідів — то підлатати паркан, то кінську збрую полагодити. Часто його частують. Щедро. Спочатку — нічого страшного, але згодом це стало звичкою.
— Бодьку, годі вже по чужих подвір’ях блукати, — казала Оксана. — Надокучило бачити тебе кожен вечір на підпитку.
— Та що такого? Почастували — посидів. А в хаті все роблю.
Син підріс, Оксана влаштувалася на роботу, залишаючи хлопця з бабусею. А Богдан і далі «допомагав». Та з кожним днем повертався додому дедалі гіршим. Сварки стали частими. Одного разу навіть розійшлися на тиждень, але заради сина вона пробачила. Він обіцяв покращитися. І справді — деякий час усе було добре. Поки не почалося знову.
Оксана не раз збиралася піти. Але син любив батька. Коли Богдан був тверезий, вони разом будували, грали, вчилися. Заради хлопця вона терпіла. І все сподівалася: може, опам’ятається. Може, повернеться той уважний чоловік, за якого вона виходила.
Але роки та втома брали своє. Богдан почав хворіти, слабшати.
— Підемо до лікаря, — благала дружина.
— Дурниці. Відпочину — пройде. Ще молодий.
Він зволік із обстеженням до останнього — доки не зляг. Діагноз приголомшив. Лікар лише похитав головою:
— Чому так пізно? Боюся, часу дуже мало…
Оксана виходила його до кінця. Біль, безсилля, сльози — усе переплелося. А потім Богдана не стало. Усе село прийшло на похорон. Навіть ті, хто не любив його пиятики — поважали як чоловіка й майстра.
На сороковий день їй приснився сон. Чоловік стояв у тіні й казав:
— Ну як без мене? Радій, поки можна… Але пам’ятай: сина я візьму.
Вона прокинулася у холодному поту. Побігла до дитячої. Дванадцятирічний Тарас мирно спав. Нікому не розповіла про сон. Але з того дня пильнувала його як зіницю ока. Перевіряла кожен крок. Чоловік більше не снився. Наче забулося… але тривога лишилася.
А через півроку Тарас не повернувся зі школи. Автівка. Випадок. Його не стало.
Оксана не витримала — біль роздирав груди, душив. Після похорону вона мовчала. Лише через місяці навчилася знову дихати. Потім, повільно, поверталася до життя.
Вийшла заміж за удовця із двома доньками. Старалася бути хорошою матір’ю, потім народився спільний син. Наче все налагодилося. Але серце вже ніколи не було колишнім. Тарас лишився в ній назавжди. Її перший син. Забраний батьком. Тим, хто колись був усім.
Тепер у Оксани є онуки. Вони приїжджають, бігають подвір’ям. Вона усміхається. Але якщо вночі сниться Тарас — плаче. Бо тепер вона вірить. Провиди бувають. І, можливо, у цих снах нас попереджають. Та змінити майже ніколи не вийде. Залишається лише прийняти. І йти… далі.
Якби міг повернути час — сказав би їй одного: не вірь снам. Бо іноді вони — найгірші кати.
