Коли родина стукається у двері: історія про спадщину, яку не поділити на трьох
Роман увійшов у кімнату, де дружина дивилася серіал, і стримано повідомив:
— Дзвонив брат. Каже, що вони з Ольгою хочуть у суботу приїхати. Треба поговорити.
— Чудово! Ти ж знаєш, я завжди рада гостям, — посміхнулась Наталя.
— Але він додав, що розмова буде серйозна, — сказав Роман і якось напружено подивився на дружину. — Без дружин, тільки удвох.
— Ти не здогадуєшся, про що піде мова? — Наталя напружилась.
Роман помовчав, опустив очі… І тут зрозумів: уся справа в спадщині.
Два місяці тому Роман і Наталя оформили права на спадок. Тітка Марія, старша сестра їхньої матері, не мала дітей і все життя прожила сама, але була міцною жінкою. Коли здоров’я почало підводити, вона покликала на допомогу племінників. Лише Роман і Наталя доглядали за нею — возили до лікарів, купували продукти, оплачували сидільницю, відвозили до санаторію. Інші родичі лише по святах листівку надсилали.
Не дивно, що тітка Марія залишила все їм: і двокімнатну квартиру в центрі Києва, і затишну дачу під Ірпенем.
Субота. Ольга та Андрій приїхали вчасно. Без посмішок, без зайвих слів. Сіли у вітальні й одразу почали:
— Гаразд, тітка залишила вам квартиру. Але дача — це вже занадто, — промовив Андрій.
— Ми за нею доглядали! — додала Ольга. — Косили траву, поливали клумби. Ми з дітьми там все літо жили.
— А тітку хоч раз на літо вивозили? — спокійно запитала Наталя. — Хоч раз виконали її прохання? Вона ж благала вас відвезти її на дачу, подихати свіжим повітрям…
— Ну, у нас свої клопоти. Діти, робота… — пробурмотіла Ольга.
— Ось саме тому тітка все й вирішила по-своєму, — тихо сказав Роман.
— Ви її просто обдурили! — не витримав Андрій. — Ти що, не чоловік, якщо з родичами не можеш поділитися?!
— А ти чоловік, якщо за стару халупу б’єшся? — спокійно, але різко відповів брат.
Гості пішли злі. Але наступного ранку задзвонив телефон.
— Романе, ти що, замки на дачі змінив? — люто кричав Андрій. — Ми з Віталієм приїхали за своїми речами, а увійти не можемо!
— Змінив. Бо попередження не було. Приїжджайте наступної суботи — розбиратимемо. Заберете своє, — відповів Роман і поклав трубку.
— Ти ж як знала? — здивувався він, обернувшись до дружини.
— А ти не знав своїх родичів? Якби не змінив замки, вони б і меблі вивезли. Не сумнівайся.
Через місяць вони продали і дачу, і свою трикімнатну квартиру. Купили просторе житло біля моря — в Одесі. Затишний двір, школа поруч, роботу знайшли швидко: Роман влаштувався у порт, Наталя — у початкову школу.
А донька — Соломія — залишилася жити в тітчиній квартирі, навчалася в університеті.
Здавалося б, життя налагодилося. Але з березня почався шквал дзвінків.
— Дачі в нас більше немає, — казала Ольга по телефону. — Тому ми всією родиною до вас. На початку липня. І ще Оленчиного онука з собою візьмемо!
— А ви бронюйте готель, — спокійно відповів Роман. — Ми тут живемо, а не відпочиваємо. І гостей не чекаємо.
— А твоя теща з тестем у вересні в вас жили! — обурювалася Ольга.
— Тому що це батьки моєї дружини. Наших теж прихистили б, якби були живі. А для всієї вашої орди у нас умов немає.
— Ви егоїсти! — кинула вона. — Пам’ятай, брате, раптом тобі допомога знадобиться. А родичів — нема!
— За цей рік стільки родини з’явилося — як після дощу грибів. Причому згадують про насІ Роман усміхнувся, бо зрозумів, що справжня родина — це не ті, хто приходить лише за допомогою, а ті, хто був поруч у важку хвилину.
