Зрада з видом із вікна
Оксана не знаходила собі місця — ходила по квартирі наче загнаний звір. Її тривожила поведінка чоловіка. Останнім часом Андрій став надто уважним: допомагав по дому, готував смачні вечері, дарував квіти. Усі ці знаки турботи дратували. «Він точно в чомусь винен», — думала Оксана, підходячи до вікна. Погляд випадково спинився внизу — і серце стислося. Вона різко відскочила. «Невже він здатний на таке?» — прошепотіла вона, не вірячи очам.
У цю мить за спиною почувся жіночий голос. Це була його дружина — Соломія.
Андрій стояв біля вікна, спостерігаючи, як Оксана, їхня сусідка, виводила на прогулянку свого малесенького песика. Соломія підійшла, теж глянула вниз і миттєво напрузилася.
— Про що задумався? — запитала вона з холодом у голосі.
— Про роботу, — зітхнув він, уникаючи її погляду. — Один колега накоїв справ, тепер усє переробляю.
Вона уважно подивилася на нього. Щось у його голосі й виразі обличчя зраджувало брехню. Але лише кивнула і пішла на кухню.
Андрій відчував, як у ньому закипає злість. Соломія останнім часом діяла йому на нерви: стала гострою, дріб’язковою. Він почав шукати тепло збоку. І знайшов — в Оксані. Вона була тихою, усміхненою, жила одним поверхом вище.
Того вечора на роботі зник світло, і його відпустили раніше. Він трохи полежав вдома, потім вийшов прогулятися. Оксана саме була у дворі. Не втримався — підійшов, зав’язалась розмова. Закінчилось у кав’ярні. А потім — її квартира.
Вранці він прокинувся з тягарем провини. Дома висів їхній весільний знімок, де вони з Соломією — молоді, закохані. Він згадав, як клявся їй у вічності. «Назавжди» — це слово тепер дзвеніло насмішкою.
Він приготував вечерю — запіканку, улюблену Соломією. Коли вона прийшла з роботи, втомлена, але задоволена, похвалила його, навіть поцілувала. А він стояв із натягнутою посмішкою, прокручуючи в голові останні події.
Через кілька днів у нього випав вихідний. Він уникав Оксану, відчував себе брудно. Але тягнуло, як магнітом. Коли Соломія пішла на роботу, він знову опинився у сусідки.
Соломія помічала зміни. Андрій став надто слухняним, але й відстороненим. Вона відчувала — він щось приховує. І одного дня, побачивши, як він нишком спостерігає за Оксаною з вікна, усе стало на свої місця.
Скандал спалахнув у кухні.
— Ти з нею спиш? — випалила вона, ткнувши пальцем у вікно.
Андрій завмер. Потім почав лепетати дурні виправдання, але було пізно. Вона вигнала його без вагань.
— Іди до неї! Влаштувався зручно, поверхом вище. Переїжджай!
Він намагався щось пояснити, але Соломія вже не слухала. Він вийшов, збираючи речі, і незабаром його голос пролунав на сходовому майданчику:
— Оксанко… Пустиш? Вона мене вигнала…
Оксана, схоже, не чекала такого повороту, але після паузи двері відчинилися.
А у Соломії по щоках котилися сльози. Не від болю — від розчарування. Вона думала, що він хоча б спробує боротися, але він пішов одразу. Без слів. Без спроби врятувати. Без сорому.
І вона вирішила: «Краще я буду сама, ніж із тим, хто так легко зрадив». А завтра… вона заведе кота. Чи собаку. Вони, принаймні, вірніші за більшість людей.
