Запис у щоденнику
Сьогодні був важкий день. Мій син, Дмитро, мав привести до нас свою наречену. З ранку метушилась на кухні, готувала святкову столову, все продумала до дрібниць. Дівчина, Марія, справила гарне враження — чемна, скромна, вихована. Познайомилися, пообідали, розговорилися. Але коли Дмитро пішов провожати її додому, повернувся з перекошеним обличчям.
— Сину, що трапилося? — з тривогою запитала я.
— Усе, мамо. Весілля не буде. Марія розірвала заручини, — глухо відповів він.
— Як так? Чому?
— Через тебе, мамо…
У мені похололо. Невже це правда?
Пізніше, ледве стримуючи сльози, дзвонила подрузі Ганні:
— Галю, приїжджай… Не знаю, як далі жити. Я заважаю синові, краще б мене взагалі не було.
— Годі нести дурниці! — різко перебила вона. — Чекай, скоро буду.
З Дмитром ми жили удвох у невеликій орендованій квартирі. Власного житла не було, рідних, які могли б допомогти — теж. Син виростав на моїх очах, вчився, поступив до університету, а я працювала на двох роботах, щоб зводити кінці з кінцями. Жили важко, але дружно. Лише одне мене непокоїло — син довго не заводив серйозних стосунків. А мені так хотілося онуків…
Тому, коли в житті Дмитра з’явилася Марія, моє серце сповнилося надією. І от, через півроку, він повідомив: вони подали заяву до РАГСу.
Готувалася до їхнього візиту, як до великої події. Марія справді сподобалася. Але під час вечері вона раптом запитала:
— А ви, Наталівно, тут довго ще житимете?
— У сенсі? Я тут живу.
— У цій квартирі?.. — здивувалася вона.
— Так. З Дмитром.
— Зрозуміло… Вибачте, я просто не знала.
Розмова зав’яла, а в поведінці дівчини щось змінилося. Наступного дня вона відмовилася зустрічатися з Дмитром, а потім і взагалі сказала, що скасовує весілля. Причина — вона не готова жити з його матір’ю.
— Я для них тягар, Галю! — ридала я. — А я б допомагала: і по господарству, і з дитиною… Вона ж вагітна!
— Послухай, — суворо сказала подруга. — Синові треба будувати своє життя. Ти ж сама через це пройшла. Він чоловік, має стати главою родини, а не жити з мамою до старості.
— Але я сама не впораюся. Ні нормальної пенсії, ні роботи…
— Значить, впораєшся. Усі справляються. І ти зможеш. Головне — не заважати їхньому щастю. Хочеш — матимеш онука, дружну родину й вдячність сина. Не хочеш — втратиш усе.
Я наважилася. Наступного дня ми з Галею пішли до Марії.
— Дякую, що прийшли, — сказала вона після довгої розмови. — Я б сама не наважилася. Але… Дякую вам. І знайте: ми вас ніколи не покинемо. Якщо щось — допоможемо.
— Ми?.. — здивовано перепитала я.
— Так. Я лишаюся з Дмитром. Люблю його. Але житимемо окремо. Дякую, що ви це зрозуміли.
Весілля все ж відбулося. Дмитро переїхав до Марії. А коли народився їхній син, вона сама запропонувала мені пожити у них — їй була потрібна допомога.
Тепер я доглядаю за онуком, готую смачні вечері, а одного разу Марія підійшла до мене й сказала:
— Дякую вам, мамо… Навіть не уявляю, як би ми впоралися без вас.
