Бабця Оксана сиділа за кухонним столом та в’язала теплі шкарпетки — акуратно, петелька в петельку. За паспортом вона була Оксаною Іванівною, але на селі її звали просто Оксана — по-родинному, по-сусідськи.
В хаті стояла зимова тиша, лише тріщав радіоприймач на підвіконні. Раптом скрипнули двері. Бабця підвела очі — й завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, сива борода, хутряна опушка — усе, як належить.
— Добрий вечір, Оксанко! — усміхнувся він. — Гостей приймеш?
Оксана поправила окуляри, вдивлялася в гостя, у його мішок і чоботи, й здивовано видихнула:
— Господи, та невже це ти справді? Та з якого дива?..
— Як з якого? — засміявся дід. — Сьогодні ж 31 грудня! Увесь народ зустрічає Новий рік. А я до тебе — із подарунком.
— Та навіщо я тобі, старій? Дітям би привітання сказати, віршики послухати. А я що? Баба, усі подарунки вже передивилася.
— Діточок нині на селі — на пальцях перелічиш. А от твої шкарпетки — от які теплі, — кивнув на в’язання. — Отже, і ти подарунок заслужила.
— Гаразд, коли вже прийшов, давай, даруй, — усміхнулася бабця. — Тільки я тобі вірші читати не стану, спину заломило, ледве рухаюся.
— Тоді розкажи, що доброго зробила цього року.
— Та що я… — задумалася Оксана. — Онукам рукавички зв’язала, сусідам — шкарпетки. Овочі роздала. Може, і не від доброти, а просто робити нічого.
— Не скромничай. Це й є добро — коли робиш щось безкорисливо.
— А мій дідук, між іншим, десь гуляє. Пішов зранку — і ні слуху.
— Та я до нього теж збирався заглянути. Що, все такий жартівник?
— Ще й який! По сусідах ходить, байки торочить, пісні співає. Усіх веселить, щоб не сумували.
— Ти його любиш?
— А ти як думаєш? — посміхнулася Оксана. — Ми з ним піввіку разом. Удаємо, що трохи глухі, що не все чуємо й не все бачимо. І не сваримося. А навіщо?
Дід Мороз дістав із мішка хустку — м’яку, вовняну, з візерунком та блиском.
— Ось, тримай. Надінеш — і на десять років молодшою станеш.
— Красота ж яка! — засяяли очі бабці. — Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
— Подякуй чоловікові, — підморгнув дід. — Це він мені листа написав.
Він вийшов у сіни, скинув кожух, шапку й сховав усе в скриню.
— Ех, Оксанко моя… — пробурмотів він. — Не впізнала рідного голосу. Чи вдає, що не знає?
А бабця крутилася перед дзеркалом у новій хустці й шепотіла:
— Ось так і живемо, Іванку… Ніби нічого не знаємо. А ж знаємо. Просто любимо по-своєму. І диво — у цьому…
