— Нас Тарас з Олесею запросили у гості, — кинув Олег за вечерею, навіть не глянувши на дружину. — Завтра йдемо.
— Може, спекти щось? Яблуневий штрудель, наприклад? Ніяково ж іти з порожніми руками, — запропонувала Марічка.
— Не треба. Олеся чудово готує, — махнув рукою чоловік. — Хай буде вино та фрукти, цього достатньо.
Марічка кивнула, але всередині в неї все закипіло. Так, вона не шеф-кухар, та й часу зараз немає — малий син, усе на ній. Але ж і старається, і готує, і прибирає. Просто не всім це варто помічати.
Олесю вона бачила лише раз, на корпоративі, і то мимохідь. А тепер — іти в гости, наче за наказом, ще й з натяками, що чужі дружини кращі.
У суботу ввечері Марічка принадилася, заклала волосся — таки ж приємно вийти в люди. Залишили сина у бабусі й поїхали.
Квартира у Олесі й Тараса справді була ідеальною. Скрізь блиск, затишок, пахло куркою та свіжим хлібом. Марічка крадькома оглянулася — у них теж дитина, але жодної іграшки, ані крихти на підлозі. І Олеся виглядала так, наче тільки з салону.
— У вас такий затишок! — ввічливо сказала Марічка.
— І чисто, — додав Олег. — Не те, що в нас. Марічко, ось з кого треба брати приклад!
Усі засміялися, крім Марічки. Їй стало боляче. Вона зникривила усмішку й стиснула губи. Хотілося піти просто зараз, але ввічливість не дозволяла.
За столом розмова йшла легко, поки Олег не почав захоплюватися Олесею: і готує, і виглядає чудово, і чоловікові сорочки прасує.
— Оце дружина! — скрикнув він. — Мені б таку!
— А я? — не витримала Марічка.
— Ну що ти, ти теж нічого… просто Олеся — еталон. Не ображайся.
Марічка встала і пішла у ванну. Зачинилася й заплакала. Він порівнює. Принижує. А вона — усе для нього.
Повернулася до столу, вдаючи, що все гаразд.
Але тут втрутилася сама Олеся.
— Олеже, якщо тобі так подобається, як я виглядаю, можеш брати приклад із Тараса. Він сидить із сином, коли я ходжу у зал, до косметолога чи просто по магазинам. А ти залишаєш Марічку саму і ще й скаржишся?
Олег занервував, але спробував пожартувати:
— Ну… не всім же бути такими ідеальними.
— Марічка теж могла б бути ідеальною, якби не тягла все сама, — не відступала Олеся. — Може, якби ти допомагав хоч іноді, у вас би і порядок був, і сили залишалися б на себе.
— Це що, ви на мене нападаєте? — розлютився Олег. — Я просто зробив комплімент!
— Ні, ти принизив дружину. Весь цей час. А компліменти Олесі — не привід соромити Марічку, — різко сказав Тарас. — Ти навіть не зрозумів, як їй було важко це слухати.
— Марічко, скажи їм! — звернувся до дружини Олег. — Поясни, що все гаразд.
Вона озирнулася на нього. Усміхнулася, але очі були порожніми.
— Ні, Олеже. Все не гаразд. Ти мене принижуєш. Постійно. Я втомилася.
— Значить, тепер ти проти мене?! — прошипів він. — Поїхали звідси. Ганьба.
— Якщо що, телефонуй, — тихо сказала Олеся, коли Марічка прощалася.
У таксі Олег перейшов на крик. Дома продовжив. Вже зі звинуваченнями: «Це вони тебе налаштували! У нас все було нормально!»
Але Марічка не кричала. Не виправдовувалася. Вона просто готувалася до завтрашнього ранку — до моменту, коли подасть на розлучення.
Через місяць вона вже працювала. Сина взяли до садка. А вона зітхнула з полегшенням. Стало легше. Ніхто не порівнює. Ніхто не дорікає. І вона більше не боїться тиші в квартирі. Тиша — не порожнеча, а свобода.
