Твоя тайна — тепер моя, і тільки від тебе залежить, кому я її розповідаю.
Оля поверталася додому з супермаркету — руки німіли від важких пакетів, спина просто тріскалася від втоми. Вона вже майже підійшла до свого під’їзду, коли помітила на лавочці незнайому жінку. Та сиділа, ніби когось чекала.
— Вибачте… ви Ольга? — несподівано звернулася незнайомка.
Оля зупинилася, уважно оглянула жінку. У її рисах обличчя не було нічого знайомого.
— Так. А ви хто?
— Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре знаю, — натиском сказала жінка. — І прийшла сказати одне… Я знаю вашу тайну.
Оля насупилася.
— Яку ще тайну? Ви про що?
— Ту, що стосується вашої доньки… — з холодною посмішкою уточнила незвана гостя. — Тільки від вас залежить, чи вона залишиться таємницею.
Оля стиснула ручки пакетів, пальці побіліли від напруги.
Оля та Дмитро одружилися з кохання. Молоді, щасливі, з сяючими очима, під тости гостей вони клялися бути разом завжди — і в радості, і в горі. Роки йшли, вони працювали, будували маленький, але затишний світ удвох. Але діти не приходили. Спочатку чекали. Потім обстежувались. Лікарі лише розводили руками: «Буває, пара живе десять років — і радість сама знаходить їх».
Але дива не траплялося. І одного разу вони обоє вимовили це слово вголос — «всиновити».
У дитбудинку вони були тричі. Спочатку придивлялися. А потім побачили її — блакитноокура дівчинку, з густим волоссям і очима, повними довіри. Марійці був всього рік і кілька місяців. Рідна мати відмовилася від неї ще в пологовому, офіційно її позбавили батьківських прав.
— Вона зовсім крихітка. Не пам’ятатиме нікого, крім нас, — казала Оля. — Вона виросте і буде впевнена, що ми — її справжні батьки.
Папери, візити, безсонні ночі. Але все позаду. Марійка стала їхньою донькою. Улюбленою. Очікуваною. Рідною. Родичі дивувалися: «Яка схожа на Олю! Та саме світле волосся, ті самі очі!» Дмитро посміхався, серцем гріючись — навіть зовні доля подарувала їм ідеальну схожість.
Марійка росла розумною, допитливою, ніжною. Школа, перші п’ятірки, перший букет на лінійку, перші запитання.
Але питання, якого Дмитро і Оля боялися найбільше, прозвучало несподівано і рано.
— Мамо, тату, це правда, що я не ваша донька? Що ви взяли мене з дитбудинку?
Вона сказала це спокійно, але голос тремтів. Катя, однокласниця, розповіла. Чула, як її мама говорила з сусідкою.
Батьки переглянулися. Того вечора Дмитро говорив тихо і спокійно. Він тримав доньку за плече і розповідав, як вони з мамою вперше побачили її, як закохалися з першого погляду. Як хотіли дати їй дім. Родину. Любов. Як пообіцяли один одному ніколи не приховувати правди, але розповісти пізніше, коли вона буде готова.
Марійка слухала. Ні сліз, ні істерик. Тільки тихе:
— Ну і добре. Ви все одно моя мама і тато.
З тої ночі ця тема більше не піднімалася. Дмитро і Оля полегшено зітхнули — їх дівчинка була сильно, доброю, дорослою не по роках.
Коли Марійці виповнилося п’ятнадцять, сталося ще одне диво — Оля дізналася, що вагітна.
— Дмитре, я зараз тебе дуже здивую… — сказала вона, зустрівши чоловіка після роботи.
— Ти знову квіти купила без приводу?
— У нас буде малюк.
Він спершу не повірив. Перепитував, хапався за голову. А потім обійняв її і заплакав. І вперше за багато років сказав:
— Дякую тобі, Олю. За все.
Марійка, дізнавшись, усміхнулася:
— Я хочу братика. Тільки не такого бешкетника, як Катя.
Оля народила сина. Родина стала повною. І щастя, здавалося, назавжди оселися в їхньому домі. Марійка вступила до університету, молодший пішов до школи, Оля й Дмитро працювали, жили, раділи.
І тут з’явилася вона — рідна мати Марійки.
Одного разу Оля поверталася з покупками і зустріла її біля під’їзду.
— Скажи своєму чоловікові, якщо не дасте мені грошей — я розповім доньці правду, — прошипіла жінка, не приховуючи звиаги. — Я знаю, де вона навчається. Я все знаю.
Оля повернулася додому бліда. Розповіла Дмитрові.
— Ми їй нічого не винні, — сказав він. — Але Марійка не повинна її бачити. Не такою. Не зараз.
Вони згадали клятву, дану один одному — розповісти доньці всю правду, коли настане час. Але ж вони вже казали їй? Вже зізнавалися?
— Це було в дитинстві, — сказала Оля. — Тепер Марійка доросла. Ми маємо її попередити.
Коли Марійка приїхала на канікули, вони набралися сміливості.
— Донечко… ти пам’ятаєш, що ми тебе усиновили. Але у тебе є рідна мати. Ми хочемо, щоб ти знала — вона може з’явитися. Ми не хочемо, щоб ти дБатьки зрозуміли, що їхня любов сильніша за будь-які таємниці.
