— Ну і де вони? — Оксана тривожно зазирнула спочатку на кухню, потім у вітальню. Пустка. У домі стояла тиша — незвична й тривожна.
З самого ранку все йшло не так. Мати — сувора, наполеглива, з важким поглядом і безкінечним переліком нарікань. Чоловік — замкнений, дратівливий, глухий до будь-яких прохань. Жити разом із матір’ю вони погодилися «на тиждень». Минув тиждень. Потім другий. Третій.
— Мамо! Іване! — голосно покликала вона. Відповіді не було. Серце стиснулося.
Вона накинула светр і побігла до гаража. Там зазвичай ховався її чоловік — ремонтував старі меблі, рятуючись від побутової рутини. Двері були відчинені, і звідти лунали голоси.
— Якщо добре підготувати поверхню, лак ляже рівно, — говорила мати. Голос у неї був м’який, майже ніжний.
— Я зазвичай розводжу перший шар, — відповів Іван. — Тоді дерево краще вбирає.
Оксана завмерла на порозі, наче боячись зруйнувати крихку гармонію. Перед нею — майже неймовірне: її мати й чоловік, які зазвичай сперечалися на кожному кроці, сиділи за столом і разом реставрували стару рамку для дзеркала. На матері — фартух з плямами лаку, у Івана — пензель, у руках — наждачний папір.
— Оце так сюрпріз, — прошепотіла Оксана й тихо сіла в кутку, спостерігаючи.
Кілька тижнів тому вона наполягла: мати має переїхати до них. У санаторії, де та жила після смерті батька, почався ремонт. Обіцяли «тимчасово переселити». Але мати рішуче заявила: «Краще до доньки. І допоможу, і не буду зайвою».
Іван був не в захваті. Він і раніше не приховував: з тещею у нього складнощі. Занадто різні. Вона — жорстка, принципова, з непохитними поглядами. Він — спокійний, але злопам’ятний.
З першого дня почалися дрібні сутички: то виделки не туди поклав, то сорочки погано випрасував, то заввишки дверима гупнув. Ввечері Оксана слухала їхні мовчазні образи. Двоє сильних, упертих, звиклих бути головними — під одним дахом.
Вона боялася: шлюб не витримає.
Але ось тепер — ці двоє сидять за одним столом. Виявляється, мати всю молодість працювала на меблевій фабриці. А Іван — реставратор-самоучка, який завжди мріяв поспілкуватися зі спеціалістом.
— У вас рука вміла, — сказав він. — Не кожен майстер так може.
— А ти талановитий, — відповіла мати. — У тебе відчуття матеріалу.
Потім вони разом заварювали чай, дістали зі старого скрині банку варення. Оксана не витримала:
— Ви підмінили мою матір?
Мати хмикнула:
— Просто раніше не було про що говорити. А тепер ось — спільна справа знайшлася. Я ж думала, він безнадійний. А він от як меблі робить!
Іван засміявся:
— А я думав, ви мене на дух не переносите.
— На дух не переношу дурнів. А ти, виявляється, не дурень.
Оксана мовчки дивилася на них. А потім усміхнулася.
Коли вночі вони повернулися додому, вона почула, як Іван прошепотів:
— Дякую, що мати з нами. Не сподівався, що ми знайдемо спільну мову.
А вранці мати сказала:
— Я все вирішила. У санаторій не повертаюся. Залишуся тут. Допоможу вам майстерню відкрити.
Оксана не стала заперечувати. Коли двоє людей, які раніше ледь дивилися один на одного, тепер розуміють, поважають і допомагають — це не катастрофа. Це диво.
І, можливо, у цьому домі знову буде спокійно. Навіть затишно.
