**Під дубом знайшли: як два хлопчики стали нашими синами**
— Тепер у нас двоє нових дітей. Я знайшов їх у лісі під старим дубом. Вони будуть наші, — голос Тараса звучав дивно приглушено, ніби пробивався крізь глибину води.
Ганна завмерла біля плити. З каструлі клубочилася пара, затягуючи вікно. Крізь запотіле скло вона побачила постать чоловіка з двома згорточками в руках.
— Що ти сказав? — повільно поставила чашку на стіл. — Які ще діти?
Двері розчинилися. Тарас увійшов у кухню, зім’ятий, у куртці, всипаної ялиновими голками. В обіймах він тримав двох хлопчиків, загорнутих у старий вовняний плед. Один міцно стискав пошарпаного плюшевого зайця, другий спав.
— Вони просто сиділи під дубом, ніби чекали когось, — прошепотів Тарас, опускаючись на стілець. — Навколо — ні душі. Лише дорослі сліди, що йшли у бік болота.
Ганна підійшла ближче. Один із хлопців відкрив очі — темні, ясні. Чоло гаряче, але погляд — тверезий.
— Що ти наробив, Тарасе? — прошепотіла вона.
У спальні почувся шелест. Шестирічна Марійка, їхня донька, вийшла в коридор, потираючи очі. — Мамо, хто це?
— Це… — Ганна завагалася.
— Це Юрко й Олесь, — впевнено відповів Тарас. — Відтепер вони житимуть із нами.
Марійка обережно простягнула шию. — Можна їх обняти?
Ганна кивнула. Слова застрягли в горлі.
Дні пішли лавиною турбот. Хлопці виявилися молодшими за Марійку — років по три-чотири. Лякалися гучних звуків, не їли м’ясо, Олесь ховався за пічкою, а Юрко плакав уві сні.
— Треба повідомити органи опіки, — сказала медсестра Наталка Петрівна, що прийшла оглянути дітей. — Може, їх хтось шукає.
— Їх ніхто не шукає, — різко відповів Тарас. — Сліди вели у болото. Це все, що треба знати.
— Люди базікають, Тарасе. Навіщо тобі зайві роти? У тебе вже є… — Вона глянула на Ганну.
— Годі, — голос Ганни став гострим, як лезо. — У нас вже є що?
— Ви ж не на морі живете, — пробурчала Наталка, відвертаючись.
Уночі Ганна стояла біля вікна. У темряві хиталися верхівки сосен. У дитячій спали троє: Марійка обіймала хлопців, ніби захищала.
— Не спиш? — Тарас обняв дружину ззаду.
— Пригадую.
Він зрозумів, що саме. Чотири роки тому, переїхавши у цей дім на краю лісу, вони втратиди дитину. Швидко, майже непомітно. Більше дітей не було.
— Якщо ти зміг їх підібрати, — Ганна обернулася до чоловіка, — значить, я не маю права їх відпустити.
Він мовчав. Дивився у бік лісу, де під дубом почалася їхня нова історія.
Через тиждень хлопці перестали ховатися. Юрко навчив Марійку ліпити пісочні палянички. Олесь гладив сусідського пса.
— Та прямо як твої, — посміхалася сусідка. — Особливо цей, з ямочкою на підборідді. Твоя копія.
Тарас мовчав. Але ввечері сів поруч із дітьми та почав розповідати казку. Його голос був тихим, як лісова струмок.
Дім став галасливішим, клопіткішим, але й життєвішим.
Минуло шість років. Осень знову розмалювала ліс. Дім оплела дика хмель, біля лазні виріс обліпиховий кущ.
— Знову чіпляються, — кинув рюкзак Юрко. — Кажуть, ми ненастоящі.
— Дав у ніс? — повернулася Марійка.
— Олесь дав. А потім сидів під деревом до вечора.
Тарас увійшов, струшуючи дощ із куртки. — Знову поборовся?
— Санька Вовка побив, — кивнув Юрко. — Сказав, у нас прізвища немає.
Тарас промовчав. Щоранку він возив дітей через ліс до школи. Взимку виштовхували машину із снігу, навесні грузли у багнюці.
— Школа загартовує, — тихо сказав він.
— Це не загартування, а травля, — з’явилася Ганна. — Мені боляче на це дивитися.
Олесь увійшов останнім, з синцями на руках.
— Я більше не буду, — прошепотів.
— Будеш, — Тарас поклав йому руку на голову. — Якщо тебе ображають — захищайся.
Ввечері вони пішли в ліс. Під мрякою, знайомими стежками.
— Бачиш кільця на зрізі дерева? — показав Тарас. — Кожне — рік. А кора захищає. Без неї — дерево загине.
— Я — кора? — запитав Олесь.
— Ми всі — кора. І коріння. Тримаємо одне одного.
Вдома Ганна розчісувала Марійці коси.
— Мам, ти їх одразу полюбила?
— Ні. Спочатку — страх. Потім тривога. А потім зрозуміла: вони завжди були наші. Просто народилися не у нас.
— Я теж боялася, що ви мене розлюбите, — прошепотіла дівчинка. — А тепер не уявляю життя без них.
Марійка стала відмінницею. Юрко — мрійник, малював світи. Олесь — золоті руки.
— У вас незвичайна родина, — сказала вчителька. — АДерева, що вони посадили, вже торкалися небес, а в їхніх серцях більше не було місця для чужих слідів під дубом.
