Отже, коли життя лише починається: історія однієї жінки, яка нарешті обратила себе.
— Мам, я сьогодні з Олесею йдемо у кіно! Будь на зв’язку, добре? — кинув Тарас на ходу, цілуючи Мар’яну в щоку.
Він зачинив за собою двері у ванну й відкрив воду. З-під шуму доносилося, як він нишком насвистує щось веселеньке. Мар’яна сіла у крісло біля вікна і, як завжди, затримала погляд на синові. Він був щасливий. Вільний. Легкий.
Таким, якою вона ніколи не була.
В спалах перед очима випливли спогади — їй вісімнадцять, вона закохана, як дівчинка, виходить заміж за Олега. Тоді здавалося, що кохання — це назавжди. Що все буде просто, варто лише триматися за руки.
— Мам, а де моя синя сорочка? — вирвав її із думок голос Тараса.
— У шафі, зліва, як завжди, — посміхнулась вона крізь ниюче тепло в грудях.
Вона підійшла до дзеркала й, побачивши себе, відчула знайоме поколювання. Гарна, статна, але очі… Очі зраджували втому. Не від побуту, ні. Від життя.
Той день — як батіг. Звичайний ранок, магазин біля дому. Вона — за хлібом. А він — з пакетом, у якому баночка дитячого пюре та підгузники.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів Олег.
Але Мар’яна все зрозуміла. У Аліни — його нова сім’я. І вона, Мар’яна, більше не частина його життя. Були крики, сльози, приниження. Потім — тиша. Порожнеча. І нове життя.
Без нього. Зате з сином.
Свекруха тоді залишилася поруч. Навіть захищала її. Мар’яна виростила Тараса сама. І лише інколи дозволяла собі згадати — як легко вона колись віддала своє щастя. А точніше, дозволила його відняти.
Тарас вийшов із ванної, сяючий, із зачесаним волоссям, у тій самій синій сорочці. Він став дорослим. Незалежним. Мудрим. Таким, якою вона хотіла бути сама у свої вісімнадцять.
— Бувай, мам! — махнув рукою.
— Гарного вечора, сонечко, — кивнула вона, повертаючись до крісла.
Тут прийшло повідомлення. Легкий дзвінок — і на екрані: «Павло надіслав вам заявку в друзі». У Мар’яни защеміло серце. Павло? Той самий Павлик із школи? З букетами ромашок уранці?
Вона подзвонила подрузі.
— Людо, ти не повіриш… Павло! Зі школи! Додався до мене!
— Павлик, який був у тебе закоханий все життя?! Ну ти що, додавай! Він, до речі, тепе— Він, до речі, тепер ніби великий начальник, і теж у розлученні.
