Олеся поверталася додому з продуктового магазину — важкі пакети тягнули руки, спина німіла від втоми. Вона вже майже підійшла до під’їзду, коли помітила на лавочці незнайому жінку. Та сиділа, ніби когось чекала.
— Вибачте… ви Олеся? — раптово звернулася незнайомка.
Олеся зупинилася, уважно оглянула жінку. У рисах обличчя не було нічого знайомого.
— Так. А ви хто?
— Ви мене не знаєте, але я про вас дуже добре знаю, — натиском сказала жінка. — І прийшла сказати одне… Я знаю вашу тайну.
Олеся насупилася.
— Яку ще тайну? Про що ви?
— Ту, що стосується вашої доньки… — з холодною посмішкою уточнила незвана гостя. — Тільки від вас залежить, чи вона залишиться таємницею.
Олеся стиснула ручки пакетів, пальці збіліли від напруги.
Олеся та Дмитро одружилися з кохання. Молоді, щасливі, з очами, що світилися від радості, під тости гостей вони клялися бути разом завжди — і в радості, і в горі. Роки минали, вони працювали, будували невеликий, але затишний світ удвох. Але дітей не було. Спочатку чекали. Потім обстежувалися. Діагнозів не ставили, лікарі розводили руками: «Буває, пара живе десять років — і раптом диво».
Та дива все не було. І одного разу вони обидва вимовили це слово вголос — «усиновити».
У дитбудинку вони були тричі. Спочатку придивлялися. Потім побачили її — блакитнооку дівчинку з густим волоссям, з очима, повними довіри. Марійці був лише рік і кілька місяців. Рідна мати відмовилася від неї ще в пологовому будинку, офіційно її позбавили батьківських прав.
— Вона зовсім крихітка. Не пам’ятатиме нічого, крім нас, — говорила Олеся. — Вона виросте і буде вважати, що ми — її справжні батьки.
Оформлення документів, візити, переживання, безсонні ночі. Але все позаду. Марійка стала їхньою донькою. Улюбленою. Очікуваною. Рідною. Родичі дивувалися: «Яка схожа на Олесю! Та саме світле волосся, ті ж очі!» Дмитро посміхався, гріючись цим у серці — навіть зовні доля подарувала їм ідеальну схожість.
Марійка росла розумною, допитливою, ніжною. Школа, перші п’ятірки, перший букет на лінійку, перші запитання.
Але питання, якого Дмитро й Олеся боялися найбільше, пролунало неочікувано й рано.
— Мамо, тату, це правда, що я не ваша донька? Що ви взяли мене з дитбудинку?
Вона сказала це спокійно, але в голосі тремтіла біль. Єва, однокласниця, донесла. Почула розмову своєї матері з сусідкою.
Батьки переглянулися. Того вечора Дмитро говорив спокійно, стримано. Він тримав доньку за плече й розповідав, як вони з мамою вперше побачили її, як закохалися з першого погляду. Як хотіли подарувати їй дім. Сім’ю. Любов. Як пообіцяли один одному ніколи не приховувати правди, але розповісти пізніше, коли вона буде готова.
Марійка слухала. Жодних сліз, жодної істерики. Тільки тихе:
— Ну й добре. Ви все одно моя мама й тато.
З тої ночі ця тема більше не підіймалася. Дмитро й Олеся полегшено зітхнули: їхня дівчина — сильна, добра, доросла не за віком.
Коли Марійці виповнилося п’ятнадцять, сталося ще одне диво — Олеся дізналася, що вагітна.
— Дмитре, я зараз тебе дуже здивую… — сказала вона, зОлеся притиснула до себе доньку, розуміющі, що найбільший скарб у їхній родині – не спільна кров, а безмежна любов, яка ріднить серця.
