Старе дзеркало, або Як зятя з тещею помирилися
Соломія повернулася додому пізно. У хаті було дивно тихо — ні голосу чоловіка, ні звичного бурчання матері.
— Мамо? Івасю? — покликала вона, зазираючи у кімнати. Пусто.
«Чоловік, мабуть, у майстерні в сараї, — подумала вона. — А мама?.. Невже образилася й поїхала?»
Вона накинула куртку й вийшла у двір. Зі привідкритих дверей сараю лилося жовте світло, лунали голоси. Увійшовши всередину, Соломія завмерла.
Іван та її мати, Одарка Миколаївна, захоплено майстрували біля стародавнього дзеркала. Чоловік фарбував раму, а теща, зав’язавши хустку й надівши старий фартух, щось оживлено пояснювала.
— Та тільки поглянь, як заграло дерево! — захоплювалася Одарка Миколаївна. — Твоя робота — справжнє мистецтво, Івасю!
— Не перебільшуйте, Одарко Миколаївно… Та я так, бавлюся.
— Байдується він! — фуркнула теща. — Та це ж шедевр!
Соломія лише сіла на табуретку, не вірячи очам. Вранці вони мало не посварилися навіки…
Все почалося з того, що Одарка Миколаївна переїхала до них «часово» після закриття санаторію, де жила останні два роки.
— Мамо, ну це лише на пару тижнів, — запевняла Соломія чоловіка. — Поки у них там місця не звільняться.
— Пару тижнів, — похмуро відповів Іван. — А жити з нею мені.
Він ходив по кухні, стиснувши кулаки, потім раптом видихнув:
— Може, знімемо їй хату? У мене якраз премія має бути…
— Ти з глузду з’їхав? — обурилася Соломія. — Щоб потім все життя слухати, як рідна донька вигнала матір?
Дзвінок у двері порвав тишу. Одарка Миколаївна, як завжди, приїхала на годину раніше, «щоб оглянути ситуацію».
З порога почала огляд:
— Соломійко, кохана, у вас обої зовсім вигоріли… А вішалка? Івасю, ти б хоч цвяхи підтягнув!
Іван пішов у ванну, не промовивши слова.
За перший тиждень теща переставила меблі, вимила кухню до блиску, перебрала посуд і… добралася до паперів Івана.
— Одарко Миколаївно! — підвищив голос Іван, коли не знайшов потрібну папку. — Де мої документи?
— Викинула, — беззлобно знизала плечима теща. — Пом’яті якісь. Усе у нові переклала. І за абеткою!
Іван мовчки вийшов, грюкнувши дверима.
Соломія намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися додому. Мати — принципова, чоловік — впертий… А між ними — вона.
Після роботи вона одразу поїхала додому. Хата була пуста. Спочатку вона злякалася. А потім почула голоси в сараї.
І ось тепер вона сиділа, не вірячи очам: ці двоє, яких ще вранці рознимала, тепер обговорювали лаки й пропитки, сміялися, як старі друзі.
— Мамо? — несміливо покликала вона.
— О, прийшла! — Одарка Миколаївна сяяла. — Дивись, які в Івася руки золоті! А я все бурчала, стара дурна…
Вона зняла з верстака тарілку з налисниками:
— Ось, напекла. Миритися йшла, а тут… знахідка!
— Ти не уявляєш! — підскочив Іван. — Твоя мама знає все про стару меблі! А я голову ламав, чим раму обробити, а вона — «додай лляної олії», і все заграло!
— Мамо? — Соломія дивилася з подивом. — А ти ж все життя у меблевому відділі працювала…
— Та так, хобі, — махнула рукою Одарка Миколаївна.
— Та годі! — Іван схопив розписну скриньку. — Тільки поглянь, як вона колір підібрала! Я б за тиждень не додумався.
— У вас там у селі таких речей багато? — раптом оживився він.
— Та повний комір! Шафи, трюмо, полиці… Приїжджай — сам побачиш!
— Ось і приїдемо! — повернувся він до дружини. — Соломійко, поїдемо до мами літом! Уявляєш, скільки можна зробити!
Одарка Миколаївна сплеснула в долоні:
— Правда? Ви приїдете?
— Обов’язково!
Вони сіли за столик, накритий клеєнкою. На ньому стояли налисники, чайник, банка варення.
— Поїмо — і покажу вам ще один секрет, — підморгнула теща. — У мене є ідея, як оформити цю раму.
Соломія дивилася на них, таких різних, і таких рідних. І в грудях…і зрозуміла, що щастя інколи ховається там, де його найменш чекаєш — у старому сараї, де пахне фарбою, деревом і згодою.
