Ось історія, адаптована до української культури:
— Мам, я сьогодні затримаюся, у Оленки день народження. Ми з друзями йдемо в кіно, — Андрій на ходу поцілував Маріанну в щоку і зник у ванній. З-за дверей почувся його безтурботний сміх — він щось наспівував, відкриваючи воду.
Маріанна стояла біля вікна і слухала, як життя знову шумить поруч. Андрій був щасливим. Легким. Вільним. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила в просте щастя. Віталій здавався чоловіком мрії — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, зіграли весілля, почали життя з чистого аркуша. А вже через кілька років Маріанна зрозуміла — її життя складається лише з побуту, мовчання й самотності.
Віталій все частіше затримувався «на роботі», приходив похмурий, відсторонений. А потім була та баночка дитячого пюре в його сумці. І підгузки. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як докази.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Віталію? Що це?! — кричала вона, тримаючи банку, ніби останню нитку реальності.
Після цього все розвалилося. Було важко, але вона вистояла. Вона виховувала Андрія сама. Без підтримки. Лише свекруха залишилася поруч — допомагала, не кидала.
Андрій виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла телефон — і побачила сповіщення: «Павло надіслав вам запит у друзі». Павло… Її шкільна симпатія. Той, який колись чекав її біля школи з волошками. Вона навіть не знала, що пам’ятає його посмішку. Але серце раптом стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павло, той самий Павлусь з 10-А, знайшов мене у Фейсбуці!
— Серйозно?! Той, який був у тебе по вуха закоханий? Віталій же тоді аж зубами скреготив, як його бачив. Додай! Він зараз, здається, при справі, і кажуть, недавно розлучився.
Вона додала. І все закрутилося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого щоки горіли. Павло був уважним, ввічливим, щирим. Їй здавалося, що вона знову ожила.
— Андрію, я хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного разу синові.
— З Павлом? — посміхнувся він. — Мам, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгий час. Але це тривало недовго. Павло став писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшло повідомлення, від якого в горлі став ком:
«Маріанно, пробач. У мене є інша. Ти тоді обрала Віталія — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася на екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така помста? Все це — лише гра? Помста за юнацьку образу?
— Ну й козел, — зітхнула Люда, коли почула. — Напиши йому! З гідністю.
Вони разом склали повідомлення — з іронією, стримано, сильно:
«Шановний Павле! Дякую тобі велике! Я не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Наче двадцять років з плечей зняв. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артиМаріанна зрозуміла, що справжнє щастя — це внутрішній спокій і свобода бути собою.
