Повернення було пізнім: Оля вже все вирішила
Ярема з похмурим виглядом намотував на виделку спагеті. Оля, спостерігаючи за ним, намагалася не показати тривогу, але все ж не витримала:
— Несмачно, Яремо?
Він лише насупився і мовчки продовжив їсти.
— Я ж зробила все за рецептом…
— Нормально, — буркнув він, не дивлячись у вічі.
— Тоді в чому справа? Що трапилось?
Ярема різко відкинув виделку, голосно видихнув і почав метушитися по кухні.
— Усе набридло! — випалив він. — Життя перетворилось на болото! Робота — дім — ти у халаті — каша — дитина. Це не життя, це каторга!
Оля завмерла. Слова чоловіка били болючіше за ляпаси. Він продовжував:
— Ти подивись на себе! Була гарна, а стала… — він замовк, підбираючи слова. — Домогосподарка, і то якась втомлена. У Валерія дружина — вогонь: і у декреті, і спортзал, і гроші підробляє, і виглядати встигає!
— У них бабуся допомагає, а ти у вихідні висипаєшся. Мені просто немає коли, — тихо спробувала пояснити Оля.
— Ось у тебе завжди причини! А по факту — ти просто сіла мені на шию і деградуєш. Мені потрібен простір! Перепочинок! Я виїжджаю. Сам. Не знаю, на скільки. Можливо — назавжди.
— А як же Іванко?
— Я буду платити, як належить. Навідуватимусь теж. Ти не залишишся без допомоги.
Ярема підвівся. Оля, ніби опам’ятавшись, кинулася йому напереріз:
— А мій перепочинок? Я не людина? Чому тільки тобі можна піти від турбот?!
Він підійшов до неї близько, у голосі — роздратування:
— Ти — мати! І крапка. Сиди зі своєю дитиною.
З цими словами він вийшов, залишивши за собою важку тишу. Оля залишилася сидіти на кухні, заливаючись сльозами. У голові гуло: як жити далі? Так, Ярема був холодний, але він хоч був. І підтримка, і стабільність — все руйнувалося.
Він пішов, не попрощавшись навіть із сином. Було очевидно — направився до своєї холостяцької хати.
Першу ніч Оля не зімкнула очей, але вранці, вимучена до межі, вирішила: не буде принижуватись і благати повернутися. Сама впорається.
І впоралася. Несподівано — стало легше. Не треба було прибирати за чоловіком, задовольняти його капризи, прати купу білизни. Гроші Ярема надсилав — економила, але вистачало.
Біль був лише моральний. Особливо коли побачила у соцмережах, як Ярема веселиться з якоюсь жінкою, усміхаючись у камеру. Подруга намагалася її підтримати: «Такий тобі не потрібен». А потім приїхала мама — спеціально взяла відпустку. Мовчки допомагала, не осуджуючи, але часом стискала кулаки при спогадах про зятя.
З її приїздом Оля ожила. Завітала до салону, оновила гардероб. Навіть усміхатися почала. Подарунки від мами нагадували: вона заслуговує радості.
Ярема, як і обіцяв, сина не відвідував. Лише на фото було видно, як добре йому без родини. Оля чекала, сподівалася, що він опам’ятається, але з кожним днем усвідомлювала: це був не чоловік, а боягуз, що втік від відповідальності.
Через три місяці в двері постукали. Ярема. З речами. Ввірвався, ніби переможець.
— Привіт, кохана! Повернувся. Що у нас на вечерю?
Але Оля перегородила прохід:
— Ти тут більше не живеш.
— Як це? Я — чоловік!
— Вже ні. Я подала на розлучення. Чекай повістку. Дитину не відвідував, як обіцяв. З речами допоможу — вони спаковані.
Ярема розлютився:
— Я маю право бачити сина!
— Звісно. Через суд встановимо графік. Я розповім, як ти три місяці не згадував про нього. І покажу твої фото з вечірок.
Він все ж побачив Іванка. Той дивився на нього з недовірою. Ні радості, ні захвату.
Ярема сподівався, що дружина просто хоче його проучить. Але Оля була непохитна. Підтримка матері, любов до сина, усвідомлення власної цінності — все це зробило її сильнішою.
Тепер у неї з Іванком — нове життя. А Ярема лишився з каструлями, які треба мити самому, і сорочками, які ніхто не прасує. “Відпочив”, кажуть…
