Сестри, яких зрадила кров
Я вірила, що родина — це опора. Що рідна сестра перша підставить плече, коли весь світ відвернеться. Але виявилося, я помилялася. Найгірша зрада прийшла не від чужих — вона прийшла від Олени. Від моєї власної сестри.
Ми були зовсім різними. Я — старша, завжди зібрана, розважлива. Вона — молодша, запальна, як полум’я. У дитинстві я за неї прибирала, витягувала з пригод, вирішувала проблеми. Потім — з навчанням, з роботою. А найголовніше — з житлом.
Квартира, де ми виросли, залишилася після батьків. Три кімнати у центрі Києва — неабиякий спадок. Документи були оформлені на мене, але я ніколи не вважала це лише своїм. Ми домовилися: Олена поживе там, поки не влаштує своє життя, а я тимчасово зніму, щоб не заважати. Тоді мені запропонували гарну посаду у Подільському районі — ну, я ж і подумала: хай буде так. Повернусь пізніше. Це ж родина.
Але “тимчасово” перетворилося на роки. Олена вийшла заміж, народила, потім розлучилася. Привела іншого чоловіка. Коли я натякала, що хочу назад, вона перебивала:
— Та годі, тобі ж самій добре! А нам із сином і так тісно…
І все це — з солодким голосом. А коли я спитала прямо, вона несподівано заявила:
— Взагалі-то, по-справжньому, квартира й моя теж. Ми ж обидві тут зросли. І мама завжди казала, що все навпіл. Просто ти оформила документи швидше.
Це був удар. Я ніколи не була жадібною. Але почути таке… від Олени?
Я подала до суду. Через місяць отримала позов — зустрічний. Вона найняла адвоката. Дістала якісь старі розписки, знайшла “свідків”. Намагалася довести, що я нібито обіцяла їй “поступитися” квартирою. Навіть підробила листи, де я “відмовляюся” від житла. Тоді я вперше відчула — вона більше не моя сестра.
Суд тривав півроку. Я доводила очевидне. А Олена посміхалася, приходила з сином і твердила: “Я просто захищаю інтереси дитини”. Ніби я — ворог, а не його тітка.
Коли суд ухвалив рішення на мою користь, я не відчула радості. Лише спустошення. Я повернулася у свою квартиру — і там все було чуже. Меблі, запахи, навіть стіни. Ніби я зайшла в дім, де колись жила, але все належить комусь іншому.
Через два дні прийшов кур’єр. Приніс лист. Від Олени. Там був один рядок: “Ти програла не мені — ти програла родину”.
І знаєш, що найболючіше? Вона права. Я дійсно втратила родину. Але не через те, що хотіла квартиру чи грошей. А через те, що одного разу вирішила боротися за своє. І тоді зрозуміла: кров — ще не запорука любові. Іноді рідна сестра — гірша за ворога.
