Чи справді запізно для щастя? Ніж. Просто вчасно…
Коли Марійка переїхала у невеличке село на Чернігівщині, вона й уявити не могла, що там розпочнеться нова сторінка її життя. Хатка дісталася від далекої родички – стара, з похилим ґанком. Та Марійка з першого дня вирішила: буде облаштовувати, почне все з нуля. Вона мріяла про теплу хату, де лунатиме сміх, пахнутиме варениками й пануватиме спокій затишку.
Одного разу, довершуючи прибудову, вона побачила жінку, що йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з якоюсь міською вдачею. «Оце ж жінка…» – подумала Марійка. Це була Оксана, сусідка.
Пізніше вони випадково зустрілися біля сільської крамниці.
– Я чула, ви – Марійка? А я – Оксана, – промовила вона, простягаючи руку.
Так зав’язалося їхнє знайомство. Жінка швидко причарувала Марійку – розумна, добра, спокійна. Спочатку спілкувалися як сусідки, потім усе частіше й частіше, поки одного разу Марійка не зізналася собі: вона закохана.
Оксана була старшою на три роки. На той час їй було вже п’ятдесят вісім. Вона прожила нелегке життя – працювала, сама виховувала сина, бо з батьком дитини нічого не вийшло. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онуці вже п’ять років, але вони наїзджають дуже рідко…
Оксана часто сиділа біля вікна й згадувала дитинство. В них була багатодітна родина – шестеро дітей, батьки й бабуся. Халупка крихітна, грошей майже не було. Іграшок теж не було. Бабуся варила, прала, доглядала за молодшими, поки мати з батьком працювали в полі.
Батько був теслею, приносив гроші, але й приходив додому п’яний. Мати сварилася з ним, проте дітей він не ображав. Коли Марійка була у третьому класі, батько несподівано помер. Незабаром пішла й бабуся. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня в Марійки закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших, варила, мила, прибирала, забувши про подружок та іграшки. Коли в школі вона поранила руку, впавши з повітки, лікарі так і не змогли повністю її вилікувати. Відтоді ліва рука погано слухалася. Працювати по господарству стало важко, проте вона не скаржилася.
У інтернаті, де Марійка навчалася після восьмого класу, її ніби змінили. Там її вперше хвалили, вона знайшла подруг, відчула себе потрібною. Особливо любила вишивання – працювала однією рукою, проте все виходило акуратно й гарно. Вчителі очам не вірили, подруги захоплювалися. Двічі на рік вона приїздила додому із власноруч вишитими подарунками для рідних.
На другому курсі Марійка закохалася в Тараса. Він був уважним, жартовливим. Марійка вже уявляла, як вийде за нього заміж… Та коли розповіла матері, та холодно відповіла:
– Та яке в тебе майбутнє? Рука хвора. Сама залишишся.
МатСлова матері боляче вдарили, і Тарас поступово віддалися, а Марійка зрозуміла, що її щастя — не в минулому, а в сьогоденні, яке вона будувала разом з тими, хто дійсно її кохав.
