**Щоденниковий запис**
Після медового місяця — гірка правда та новий початок
Настя й Олексій щойно повернулися з медового місяця в сонячній Болгарії. Вона вмостилася на дивані й гукнула у бік ванної:
— Який фільм дивимось?
— Сам вибирай! — почувся відповідь чоловіка.
Настя відкрила його ноутбук, мимоволі глянувши на неспаковані валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурмотіла вона, відвела погляд — і раптом почула сигнал. На екрані з’явилося повідомлення. Вона клацнула — і її ніби ударило струмом.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Олексій.
Дата — восьме серпня. За день до їхнього приїзду додому. Настя відкрила переписку й, затамувавши подих, почала читати: «Марічка, той вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, я так сумував…»
Вона різко захлопнула ноутбук. Через хвилину з ванної вийшов Олексій:
— Ну що, вибрала фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Настя. — Хто така Марічка?
Він завмер.
— Яка Марічка?.. Я не знаю ніякої Марічки!
— Правда? Тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти встиг нагулятися з коханкою?!
— Послухай… Це нічого не значить. На корпоративі випили, вона сама до мене чіплялася… Це помилка! Я ж тебе люблю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Настя вискочила з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, сльози котилися по щоках. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського дому її зустріла мати:
— Доню, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Я не буду жити зі зрадником!
— Тихіше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати переконувала залишитися:
— Нащо тобі орендована квартира? Живи у нас, скільки хочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Олексій ще намагався щось казати, дзвонив, надсилав квіти — без відповіді.
Через місяць Настя вже жила в новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Занурилася в роботу, щоб не думати. Але у вихідні було важко: самотність навалилася з новою силою.
В один із вечорів вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення та повна апатія. Потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Настя й вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Світло ліхтарів, тіні дерев, закохані пари… Але незабаром стемніло. Настя пішла назад, та зрозуміла — заблукала.
Почулися кроки позаду. Вона прискорила крок.
— Дівчино, вибачте… — почувся голос.
Вона кинулася тікати, але спіткнулася. І в ту ж мить чиїсь руки підняли її з землі.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звати Андрій.
Він відступив на крок, показав порожні кишені й додав:
— Я живу неподалік. Побачив, як ви ходите по алеях…
Настя ще була напруженою, але його голос, добрий погляд і щира усмішка трохи розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозволите провести вас?
Прогулянка миттєво пройшла. Андрій жартував, розповідав історії, вона сміялась… Біля під’їзду вони сповільнили крок.
— До побачення, Настю.
— До побачення, Андрію… — з ноткою сумноти.
— Можу почекати, поки ви зайдете? А то раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Настя, все ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо біля сусідських дверей з’явився Андрій із двома чашками в руках.
— Прокинулася, соне? Я вже чекаю зранку! Пішли пити каву?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе кілька разів, але не виходило заговорити.
Вона розгубилася. Він посміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, може…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Настя вперше за довгий час відчула теплоту. Цього разу — справжню.
**Урок:** Навіть коли здається, що все втрачено, життя може подарувати нову зустріч — чеснішу й щирішу. Головне — не боятися робити крок назустріч.
