Після медового місяця — гірка правда й новий початок
Віра та Андрій щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячній Хорватії. Вона зручно влаштувалася на дивані й гукнула у бік ванної:
— Який фільм дивимось?
— Не знаю, вирішуй сама! — донеслася відповідь чоловіка.
Віра увімкнула його ноутбук і мимохіть глянула на неопорожнені валізи в коридорі. «Завтра розберу», — промовила вона, відвела погляд — і раптом почула сигнал. На екрані з’явилося повідомлення. Вона клацнула на іконку — і її ніби обійняло холодом.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Андрій.
Дата листування — восьме серпня. За день до їхнього повернення додому. Віра відкрила переписку й, затамувавши подих, почала читати: «Марічко, той вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, я так за тобою сумував…»
Вона різко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Андрій:
— Ну що, знайшла фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Віра. — Хто така Марічка?
Він завмер.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Правда? Тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже з коханкою встиг погуляти?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилась… Це помилка! Я тебе люблю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Віра вибігла з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, сльози котилися по щоках. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського дому її зустріла мати:
— Донечко, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Не буду жити зі зрадником!
— Тихше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати запевняла, щоб залишилася з ними:
— Нащо тобі орендована квартира? Живи у нас, скільки хочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Андрій ще намагався щось пояснити, дзвонив, надсилав квіти — марно.
Через місяць Віра вже жила в новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Занурилася у роботу, щоб не думати. Але у вихідні було важко: самотність накривала з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й повна апатія. Потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Віра й вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром почало темнішати. Віра рушила назад, але зрозуміла — заплуталася.
Почулися кроки позаду. Вона прискорилася.
— Дівчино, прошу… — донісся голос.
Вона кинулася тікати, але спіткнулася. І в ту ж мить чиїсь руки підняли її з землі.
— У вас усе гаразд? Не бійтеся, я не хотів вас налякати. Мене звати Олексій.
Він відійшов на крок, показав порожні кишені й додав:
— Я живу неподалік. Побачив, як ви кружляєте алеями…
Віра все ще була напруженою, але його голос, добрий погляд і щира посмішка трішки розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозволите провести вас?
Прогулянка миттєво промайнула. Олексій жартував, розповідав історії, вона сміялася… Біля під’їзду вони сповільнили крок.
— До побачення, Віро.
— До побачення, Олексію… — з нотою сумноти.
— Можу почекати, поки ви зайдете? Раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Віра, все ще під враженням, пішла по каву. І тут… прямо у дверях сусідньої квартири з’явився Олексій із двома чашками у руках.
— Прокинулася, сонце? Я вже чекаю зранку! Підемо пити каву?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе пару разів, але все не виходило заговорити.
Вона збентежилася. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Віра, вперше за довгий час, відчула тепло. Цього разу — по-справжньому.
Іноді життя розбиває серце, але саме через ці тріщини може пробитися нове світло.
