**Мій щоденник**
— Чому ти досі не вдягнений? — Наталка стояла на порозі, ледве стримуючи роздратування. — Ти забув, який сьогодні день?
— А що таке? — Олег навіть не відірвав очей від телевізора, ліниво перемикаючи канали. — Знову кудись треба?
— Ми маємо їхати до пологового! Олена народила, ти сам чув. Перша з нашої компанії стала матір’ю. Ми зобов’язані її привітати!
— З чим привітати? — чоловік усміхнувся, не перестаючи клацати пультом. — З безсонними ночами? З криком немовляти? З тим, що життя більше не твоє? Сумнівний привід для святкування.
— Що ти несеш? Ти сам мріяв про дітей! Казав, як хочеш, щоб удома бігали маленькі ніжки. Як хочеш, щоб дитячі ручки обіймали тебе за шию. Ти казав — трьох, не менше! Чи це мені привиділось?
— Так, казав. Але, погодься, це добре звучить. Жінки таке люблять. Ось ти й розтанула, — спокійно відповів Олег.
Наталка мовчки опустилася на диван. Все її обличчя завмерло від шоку.
— Ну, не хочу я дітей. Що в цьому такого? Більшість чоловіків їх не хочуть. Ти не думала, що можна пожити для себе? Подорожі, хобі, особиста свобода… А ви всі відразу — діти, сім’я, пелюшки.
— Ти відвезеш мене? — її голос став крижаним. Вона не змогла стримати образу — адже саме сьогодні збиралась сказати Олегу найважливішу новину свого життя.
— Без нас не впораються? Не хочу я бачити цю дурну метушню, нянькування й плач. Пізніше завітаєш. Може, й передумаєш народжувати.
Не сказавши більше ні слова, Наталка пішла у спальню. За п’ятнадцять хвилин вийшла в суворому, елегантному вбранні. Таксі вже викликано — і слава Богу, не доведеться слухати похмурих коментарів Олега.
А вона була так близька до щастя… Ще цього ранку вона побачила ті самі дві смужки на тесті. Вона хотіла подарувати йому цю новину ввечері. Але тепер… тепер вона вже не знала, чи має він право знати.
Наталка завжди прагнула стабільності. Вона почала працювати ще під час навчання, отримала диплом з відзнакою, і тепер мала чудову роботу, стабільний дохід, власну квартиру — подарунок батьків. Вона все робила правильно. І була готова до дитини. Але ось лише чоловік, якого вона вважала батьком її майбутніх дітей, виявився лише хорошим актором.
Олег здавався їй зрілим, надійним, серйозним. Його вік, слова, погляди — все вселяло впевненість. Тільки сьогодні він вперше зняв маску.
— Я вирішила все для себе, — прошептала вона в порожнечу автомобіля. Таксист, мовчазний літній чоловік, повернув до неї голову, оцінювально глянув і, на прощання, несподівано сказав: — Вітаю.
Наталка здивувалась. Подякувала й побігла до входу. Там, сяючи від щастя, стояла Олена з маленьким клубочком у руках. Батьківські обійми вже тримали малюка. Атмосфера була наповнена любов’ю.
— Вітаю, любонька! — Наталка обійняла подругу. — Як назвали?
— Іван, на честь тата. Хочу, щоб ти стала хрещеною.
— Із задоволенням, — Наталка посміхнулася, але серце стискалось. Все, чого вона хотіла, було ось тут, перед нею, але не з нею.
— Щось трапилось? — тихо запитала Олена, коли вони трохи відійшли.
— Олег весь цей час брехав. Він не хоче дітей. А говорив — хоче. А найголовніше — я вагітна. Сьогодні дізналась. І тепер… тепер мені доведеться вибирати.
— Наталка, чоловіки — не рідкість. А ось можливість стати матір’ю — так. Моя сестра, наприклад, не може народити. Вона плакала від щастя й болю, коли дізналась, що я чекаю. Ти не повинна відмовлятися від своєї мрії.
— Я так і думаю. Якщо він не змінить думку — піду. Мої батьки будуть щасливі стати дідусем і бабусею.
Олег свою думку не змінив. Говорив, що діти — це тягар, зайва витрата сил, часу й грошей. Наталка не сперечалася. Усередині неї все вже вирішилося.
Через три роки.
— О, Олеже! — колишня сусідка буквально врізалась у нього в аеропорту. — З народженням сина!
— Ви помиляєтесь, у мене немає дітей, — похмуро кинув чоловік.
— Як то? Я бачила Наталку — з коляскою. Малюкові місяців чотири. Я ж, знаєш, рахувати вмію.
Олег поблід. Він не знав. Або не хотів знати. А тепер… тепер було пізно.
— Де вона? Де ви її бачили?
— Не скажу. Випадкова зустріч. А ти, виходить, з тих… хто своєї дитини не визнав.
Олег лишився стояти. Тільки тепер почав усвідомлювати, що втратив. Але через три роки, коли нарешті знайшов Наталку, було пізно. Хлопчик називав батьком іншого. Олег не міг змагатися. Ні в любові, ні вчинках, ні в серці.
Фінал був вирішений. Наталка обрала правильно.
