— Чому ти досі не вдягнений? — Наталя стояла на порозі, ледве стримуючи роздратування. — Ти забув, який сьогодні день?
— А що сьогодні? — Максим навіть не відірвав погляду від телевізора, ліниво перемикаючи канали. — Знову кудись треба?
— Ми маємо їхати до пологового! Олена народила, ти сам чув. Перша з нашої компанії стала мамою. Ми мусимо її привітати!
— З чим привітати? — чоловік усміхнувся, не припиняючи клацати пультом. — З безсонними ночами? З плачем немовляти? З тим, що життя більше не твоє? Сумнівний привід для святкування.
— Що ти несеш? Ти ж сам мріяв про дітей! Говорив, як хочеш, щоб по хаті бігали маленькі ніжки. Щоб дитячі ручки обіймали тебе за шию. Казав — трьох, не менше! Чи мені це привиділося?
— Так, казав. Але погодься, це гарно звучить. Жінки таке люблять. Ось ти й розтанула, — спокійно відповів Максим.
Наталя мовча опустилася на диван. Усе її обличчя застигло від шоку.
— Ну не хочу я дітей. Що в цьому такого? Більшість чоловіків їх не хочуть. Ти не думала, що можна пожити для себе? Подорожі, хобі, особиста свобода… А ви всі одразу — діти, родина, пелюшки.
— Ти відвезеш мене? — її голос став крижаним. Вона не змогла стримати образу — адже саме сьогодні збиралася сказати Максиму найважливішу новинку у своєму житті.
— Без нас не впораються? Не хочу я бачити цю дурну метушню, нишпорення й плач. Потім сходиш. Може, і передумаєш народжувати.
Не сказавши більше ні слова, Наталя пішла у спальню. За чверть години вийшла у строгому, елегантному вбранні. Таксі вже викликано — і дякувати Богу, не доведеться слухати похмурих коментарів Максима.
А вона була так близько до щастя… Ще сьогодні вранці вона побачила дві смужки на тесті. Вона хотіла подарувати йому цю новину ввечері. Але тепер… тепер вона вже не знала, чи має він право знати.
Наталя завжди прагнула стабільності. Вона почала працювати ще під час навчання, отримала диплом з відзнакою, і тепер мала чудову роботу, стабільний дохід, власну квартиру — подарунок батьків. Вона все робила правильно. І була готова до дитини. Але ось тільки чоловік, якого вона вважала батьком її майбутніх дітей, виявився лише добрим актором.
Максим здавався їй зрілим, надійним, серйозним. Його вік, слова, погляди — усе надихало впевненість. Лише сьогодні він зняв маску.
— Я все вирішила для себе, — прошепотіла вона у порожнечу машини. Таксист, мовчазний літній чоловік, обернувся до неї, прискіпливо глянув і на прощання несподівано сказав: — Вітаю.
Наталя здивувалася. Подякувала й побігла до входу. Там, сяючи від щастя, стояла Олена з маленьким клубочком на руках. Батькові обійми вже тримали малюка. Атмосфера була наповнена любов’ю.
— Вітаю, друже! — Наталя обійняла подругу. — Як назвали?
— Данило, на честь тата. Хочу, щоб ти стала хрещеною.
— Із задоволенням, — Наталя усміхнулася, але серце стискалося. Усе, чого вона хотіла, було ось тут, перед нею, але не з нею.
— Щось трапилося? — тихо запитала Олена, коли вони трохи відійшли.
— Максим увесь цей час брехав. Він не хоче дітей. А говорив, що хоче. А найголовніше — я вагітна. Сьогодні дізналася. І тепер… тепер мені доведеться вибирати.
— Наталю, чоловіків знайти можна. А от можливість стати матір’ю — рідкісна. Моя кузина, наприклад, не може завагітніти. Вона плакала від щастя й болю, коли дізналася, що я чекаю. Ти не маєш відмовлятися від своєї мрії.
— Я так і думаю. Якщо він не змінить думку — піду. Мої батьки будуть щасливі стати дідусем і бабусею.
Максим свою думку не змінив. Казав, що діти — це тягар, зайва витрата сил, часу й грошей. Наталя не сперечалася. Усередині у неї вже все вирішилося.
Через три роки.
— О, Максиме! — колишня сусідка буквально врізалася в нього у аеропорту. — Із народженням сина!
— Ви помилилися, у мене немає дітей, — холодно кинув чоловік.
— Як то? Я бачила Наталю — з коляскою. Малюкові місяців чотири. Я, бачиш, рахувати вмію.
Максим поблід. Він не знав. Або не хотів знати. А тепер… тепер було пізно.
— Де вона? Де ви її бачили?
— Не скажу. Випадкова зустріч. А ти, виявляється, з тих… хто своєї дитини не визнав.
Максим застиг на місці. Лише тепер почав усвідомлювати, що втратив. Але коли через три роки все ж знайшов Наталю, було вже запізно. Хлопчик називав батьком іншого. Максим не міг змагатися. Ні в любові, ні вчинках, ні у серці.
Фінал був передбачуваний. Наталя зробила правильний вибір, і це стало її щастям. Але найбільші втрати завжди стають зрозумілими тоді, коли вже немає шляху назад.
