**8 вересня**
Ранок був холодним, немов осінь увірвалась у місто без попередження. Дмитро складав речі в тиші, що різала вуха гірше за будь-який крик. Ні скандалів, ні хлопань дверима — лише шелест акуратно складених светрів, клацання витягнутого з розетки зарядника, скрип футляра для зубної щітки. Він зупинився біля вікна, дивлячись на сірий двір Дніпра. Не для прощання — щоб запам’ятати, як падає світло на облуплену раму, як тінь від старої гардини лягає на підвіконня. Оксана спала. Чи вдавала. Швидше, вдавала — її дихання було надто рівним, як у людини, що боїться дотику.
На кухні він увімкнув чайник. Руки не тремтіли, але всередині ніби розсипалось — наче скляні намистини з порваного намиста. Не біль, не образа, а тиша, що перетворилась на непідйомний вантаж, який не дає замкнути валізу.
Вони не сварились. Не зраджували. Не підвищували голосу. Просто перестали бути цілим. Немов кожного дня, по крихті, вони віддалялись один від одного, не помічаючи, як між ними виросла прірва, де лунала порожнеча.
— Коли поїдеш? — спитала Оксана, з’явившись у дверях. Її голос був спокійним, майже байдужим, наче вона питала не про нього, а про валізу в куті.
— Зараз, — відповів Дмитро, не піднімаючи очей. Він знав: гляне на неї — і не зможе піти.
Вона мовчала. Він не обертався. У цьому мовчанні було все: і «залишись», і «йди», і «я більше не можу», і «все мало бути інакше». Воно зависло в повітрі, як остання нитка, яку можна було схопити, але ніхто не наважився.
Він вийшов, залишивши ключ на тумбочці біля дверей. Не озирнувся, не затримався. Сходи пахли сиротою, чужими вечерями та ранковою метушнею — десь вдарили двері, десь дзенькнув посуд. Дмитро спускався, ніби проходив останній рівень знайомої гри: без помилок, без емоцій. Всередині було виметено, як після переїзду — чисто, але лячно порожньо.
Спочатку він жив у друга, у тісній квартирі на околиці. Потім зняв кімнату — маленьку, з облупленим фарбом на стінах та ліжком, що скрипіло від кожного руху. Почав бігати вранці, не тому що любив, а щоб хоч якось заглушити внутрішню порожнечу втомою. Ходив до іншого магазину, де ніхто не знав його обличчя. Вмикав музику голосніше, навіть коли не слухав, лише б не чути тишу. Шукав нові маршрути, нові звички, нові обличчя. Міняв усе, що міг. Але тиша всередині не йшла. Кожної ночі вона сідала поруч, дивилася в пітьму і не відпускала.
Оксана залишилась у їхній квартирі. З їхніми шторами, з його книжками на полиці, з його чашкою, яку ніхто не прибрав. Поличка у ванній лишалася недоторканою, фотографія на холодильнику — на місці. Вони стали чужими — без драм, без зрад. Просто тому, що вчасно не сказали одне одному правду. Тому що кожен чекав, що перший крок зробить інший.
Минуло три місяці.
Вони зіткнулися випадково — в аптеці на розі, у сірий полудень, коли вулиця була майже пустою. Дмитро купував бинти та знеболююче. Оксана — сироп від кашлю та мазь. Їхні погляди зустрілися одночасно, і обоє завмерли, ніби час зупинився.
— Привіт, — сказав він, трохи тихіше, ніж хотів.
— Привіт, — відповіла вона, уважно вдивляючись. — Ти схуд.
Він знизав плечима. Хотів сказати щось легке: «Робота, біг, не сплю». Але промовчав. Купив, що треба, і вийшов першим, намагаючись крокувати повільно, немов це могло щось змінити.
Через два дні він написав. Не запитання, а пропозицію: «Кава. Без розмов». Без надії, без очікувань. Просто відправив. Вона відповіла майже одразу. Погодилась. Стисло, без зайвих слів. Наче теж чекала. Або знала, що він напише.
Вони зустрілися в маленькій кав’ярні біля парку. Пахло свіжою випічкою, кавою і чимось непомітно новим, ще не розпакованим. Дмитро дивився на неї — вже не свою, але до болю знайому. Оксана дивилась на нього — без злості, без докорів, але ніби крізь скло, за яким лишилось їхнє минуле.
— Я думала, ти повернешся, — сказала вона. Спокійно, як про щось неминуче, з чим змирилась.
— Я чекав, що ти покличеш, — відповів він. Так само рівно. Без натяків. Без прохань.
Вони ледь посміхнулись — гірко, але легко. Як люди, які все зрозуміли, але не знають, як із цим жити.
Іноді між людьми виростає не стіна, а тиша. Така, що її боїшся порушити. Бо в ній — страх відкинення. Або правда, яку не готовий прийняти.
Вони не сказали: «Давай почнемо знову». Не кинулись одне до одного, не шукали слів, які б все виправили. Просто пили каву. Повільно. Кожен у своєму мовчанні. А потім вийшли — кожен своєю дорогою. Без обіцянок. Без поглядів назад.
Та через годину вона написала: «Якщо схочеш ще зустрітися — я не проти».
Він відповів: «Я якраз хотів те саме сказати».
Це булоВони зрозуміли, що іноді справжнє зближення починається саме з тиші.
