Вартовий Степанов
Степанов з’явився на заводі на початку зими, з першими морозами. Ніхто не знав, звідки він прийшов. Не місцевий — це відчувалося одразу. Говорив із легким північним акцентом, але без натяків на минуле. Вахтерка пошепки розповіла: його прислала охоронна фірма на заміну. Документи чисті, тверезий, стриманий. Ввічливий, але далекий, ніби кожне його слово проходить крізь невидиму стіну.
— Головне — не дрімати на зміні, — пробурмотів начальник охорони, швидко перегортаючи папку. — Решту сам зрозумієш.
Степанов не спав. Ніколи. Інші вартові могли прикорнути біля батареї або принести розкладачку для нічних змін. Він же сидів нерухомо, як статуя. Не ворушився, не зітхав. Лише іноді переводив погляд із монітора на залізні ворота і назад. Пив лише воду — без чаю, без цукру. Не палив. Їжу носив у термосі — юшку і шматок чорного хліба, загорнутого у стару ганчірку. Їв повільно, дивлячись у порожнечу, ніби їжа була не потребою, а обрядом.
Спочатку його піднімали на сміх. Прозвали «Кремінь» — за кам’яну незворушність і похмуру зібраність. Жартували, що він утікач-чернець або пустельник, особливо після того, як хтось почув його шепіт — тихий, наче заклинання. Хтось пустив чутку, що він колишній розвідник: занадто чіткі рухи, занадто гострий погляд, яким він іноді окидав двір. Але правди ніхто не знав. Степанов не заводив довгих розмов. Відповідав стисло, рівно, наче виконував місію, а не просто чергування.
Минуло чотири місяці. Степанов став частиною пейзажу. Його перестали помічати, як іржу на парканах. Він чергував на прохідній, записував імена, піднімав шлагбаум для фур, стежив за камерами. Завжди мовчки. Завжди беземоційно. Іногда здавалося, що він не дихає — лише дивиться, як людина, якій доручили стерегти щось більше, ніж просто склади та цехи.
Одного разу у лютому на територію пролиз хлопчина. Зазвичай — діра в паркані. Хотів вкрасти мідний брусок, думав, ніхто не побачить. Але послизнувся на обледенілій трубі біля покинутого ангара і впав. Кричав, доки голос не охрип. Степанов почув не через камери — на слух. Кинувся туди, знайшов. Пацан лежав, стиснувши зуби, обличчя біліше снігу. Нога зламана, кість випирала з-під розірваних штанів.
Степанов викликав швидку. Поки чекали, зробив шину з палки та свого ременя — швидко, впевнено, ніби все життя лише цим і займався. Мовчав, лише міцно стискав руку хлопця, не даючи йому відключитися. Стояв поруч, не відводячи погляду, поки медики не забрали малого. Повернувся на пост, зняв промоклу куртку, перевдягнувся і сів за монітор. Наче нічого не сталося. Наче так і має бути.
Після цього про ного заговорили інакше. Згадали, що він завжди приходить першим і йде останнім. Що біля прохідної стало чистіше, ніби хтось підмітає вночі. Що дрібні крадіжки зі складів припинилися. Навіть дворовий пес, що приблукав до заводу, спав біля його дверей і гарчав на чужинців, наче знав: ця людина — не просто вартовий.
А у квітні він зник. Не вийна зміну. Без попередження, без дзвінка. Телефон не відповідав.
