Тіні на кухні
Коли Тарас втретє знайшов на столі шматок грушевого пирога, який він точно не приносив, страху не було. Навіть подиву. Лише втома — важка, мов у кістках вбилася. Втома від безсонних ночей, від дороги до офісу крізь дощовий Київ, де люди вже давно не дивляться один одному в очі. Втома від порожніх розмов, від чужих історій про відпустки та нові телефони, від посмішок, які доводилось видавлювати. Але найбільше — від самотності. Вона не йшла ні в гамірі вокзалів, ні в гучній музиці, ні в серіалах. Вона сиділа поруч. За столом. У кутку дивану. У непрочитаних повідомленнях, що висіли в чаті без відповіді.
Він жив один майже три роки. Після того, як Оля пішла, квартира ще довго пахла нею — легкою нотою лаванди. Тепер же пахло нічим. Пусткою, якщо вона має запах. Чиста, стерильна тиша. Не тиша — безповітряний простір, де все на своїх місцях, а душа — ні.
Пиріг з’явився вперше у суботу вранці. Акуратний шматок на тарілці, ніби щойно з печі. Тарас подумав — може, купив у пекарні та забув? Другого разу — у вівторок. Той самий пиріг, ще теплий, з нотками ванілі. Подумав на друга Валерія, у якого був запасний ключ. Але Валерій був у відпустці, викладав фото з Карпат, жартував про місцевих комарів.
Втретє Тарас розрізав пиріг. Простий, з ваніллю, трохи карамелізований зверху. Смак — як у дитинстві, як пекла бабуся в селі: солодкий, з крупними шматочками груш. Він не їв — дивився. Пиріг був занадто свіжим, наче хтось щойно залишив його й вийшов. Загорнув шматок у фольгу, сховав у холодильник, ніби доказ. Перевірив замок — цілий. Вікна — закриті. Ключі — у нього, у Валерія та у батька, який жив у глушині й точно не їздив до Харкова з пирогами. Все сходилося. Крім пирога.
Вночі йому приснилась кухня. Не просто кімната — жива, що дихала. Світло було м’яким, пахло грушами й свіжістю, як після дощу. Хтось був там, невидимий, але близький. Він прокинувся о третій, пішов за водою — і завмер. У мийці лежала виделка. Мокра. Хоча він вечеряв бутербродами — без посуду. Серце стиснулося, але не від жаху. Від дивного відчуття: це не випадковість.
Наступні дні стали… іншими. Ледь помітно. Незрозуміло. Його чашка опинилася з іншого краю столу. Плед на дивані був згорнутий інакше — недбало, але знайомо. Дзеркало в передпокої трохи повернулося. Сорочка, кинута у прання, висила на стільці. Не страшно. Не як у трилерах. А ніби хтось був поруч. Обережно. Майже ніжно. Наче хтось повертався туди, де колись був дім.
Тарас почав говорити у порожнечу. Спочатку з іронією, немов жартуючи над собою, перевіряючи, чи відповість луна. Потому — серйозніше. Його голос звучав несподівано природно в тиші. Він жартував. Просив поради. Як колись із Олею, коли вона сиділа навпроти, гріючи долоні об чашку, і слухала, не перебиваючи. «Тобі теж здається, що я став більше пити чаю?» чи «Пам’ятаєш, як ми посварились через штори, а потім мовчали тиждень?». Іногда йомуВін зрозумів — іноді навіть тінь кохання може зігріти, коли світло вже погасло.
