На сходовихови пахло вареною капустою та старими проводами. Цей знайомий вечірній аромат пробирався крізь щілини у дверей, лягав на плечі, ніби спогад, що не відпускає. Такий самий запах стояв тут, коли Мар’яна Іванівна ще була молодою, коли в хаті бігали діти, гуркотіли казани, і життя, хоч і скромне, було голосним і справжнім. Запах її минулого. Її часу. Її втраченої щоденності, до якої вже не повернутися.
Вона стояла біля поштових скриньок, стискаючи ключ так міцно, ніби від нього залежало щось більше, ніж просто вхід у квартиру. Над її дверима все ще горіла тьмяна лампочка. Вона мерехтіла, кидаючи бліде, синювате світло на облуплену стелю. Там, за дверима, чекали лише стіни, шелест старої скатертини та її власне дихання, таке громіздке в тиші.
Колись її зустрічав Петро. Бурчав, що знову запізнилась, що борщ простигне. Але водночас у нього в очах завжди світилося щось тепле. Вішав її пальто, ставив чайник, брав її за руку — ніби щоразу був радий, що вона повернулася. Навіть у ті роки, коли ноги ледве тримали, він усе ж підіймався, щоб зустріти. Бо знав: зустріч — це головне.
Після похорону Мар’яна Іванівна повернулася в ту саму квартиру. Усе було на своїх місцях: фотографії у рамках, крісло біля вікна, його чашка, її фартух. Але все — наче муляжі. Справжнє життя зникло, ніби хтось витяг вилку з розетки, і все згасло. Залишилися лише форми, контури, у яких вже не було сенсу.
Дім став здаватися завеликим. Ніби стіни розступалися, тікали, залишаючи її саму у цьому холодному, розрідженому повітрі. Навіть краплі з крану лунали голосніше й тривожніше, ніж раніше. Вона ловила себе на думці, що кожен вечір, підходячи до дверей, затримує дихання — раптом зараз, раптом знову… Раптом знову почує його голос: «Ну де ти там ходиш, Мар’яно?»
Але сьогодні — особливий день. Їй виповнилося вісімдесят п’ять. Вік, коли вже не чекають сюрпризів, але все одно мають надію. Хоч на дзвінок. На листівку. На щось живе. Та телефон мовчав. Подруги давно пішли. Сусідка, тітка Оксана, переїхала до доньки у Чернігів. Донька — у Німеччині. Дзвонять рідко, по відеозв’язку, швидко, між зустрічами та уроками онуків. А онук? Надіслав стікер: «З днем, бабусю», — і зник у екрані.
Вона підвелася. Відчинила двері. Пройшла повз дзеркало, не глянувши. На кухні — усе так, як було: чашка, радіо, ліки, порожній підвіконник, де колись стояли фіалки. Увімкнула радіо. Полився старий романс — той самий, під який Петро колись, посеред танцю, зробив їй пропозицію. Тоді вона сміялася крізь сльози. І зараз так само — тільки на самоті. Горло стиснуло, але не від журби. Від неможливості повернути все назад.
— Поки горить лампа — я жива, — сказала вона, наливаючи чай. Сказала голосно, ніби Петро був десь поруч. Жартівливо, але з тією глибинною рішучістю, що приходить лише з роками.
У цю мить лампочка над столом кілька разів мигнула. Потім — згасла. На кухні стало темно та дивно тихо. Повітря згустилося, як у дитинстві, коли батько не повернувся з шахти, і Мар’яна ховалася під ковдру, вірячи, що якщо сховатися — страх не знайде.
Вона підійшла до лампи. Зупинилася. Торкнулася абажура. Теплий, але мертвий. Потім, не думаючи, відкрила шухляду. Там у кутку, як і завжди, лежала запасна. Петро казав: «Світло — як дихання. Поки є — живемо». Вона посміхнулася. Обережно встала на табурет, обома руками замінила лампочку. Клац — і світ знову заповнив кухню. М’який, теплий. Ніби хтось торкнувся плеча.
Вона сіла. Ковтнула чаю. І подумала: «Поки можу запалити — я не сама».
І раптом пролунав дзвінок. Домофон. Серце затьохкало. Хто це може бути в таку пору? Вона підійшла, увімкнула екран. На ньому — дівчина, років тридцяти, у червоній в’язаній шапці, з замерзлими щоками, трохи збентежена.
— Добрий вечір… Вибачте, що так. Я — з шостого поверху. Наталка. Ви мене не знаєте… Але… у мене сьогодні теж день народження. І я подумала… Може, разом чаю поп’ємо? Я торт спекла. Кривий, але свій, домашній.
Мар’яна Іванівна довго дивилася на обличчя дівчини. У грудях щось стиснуло, потім розпрямилося. Потім вона натиснула кнопку. Замок клацнув. А серце забилося трохи швидше. Не від страху — від відчуття, що щось ще можливе.
Лампочка над дверима знову мигнула. Але тепер інакше. Наче знак. Ніби Петро звідкись згори підморгнув: «Живи, Мар’яно. Живи, поки можеш». І вона усміхнулася.
Бо, поки горить лампа, хтось все ж приходить. І житНаталка зайшла, і теплий запах торту з калиною наповнив кімнату, наче обіцянка, що найголовніше ще попереду.
