З самого ранку в квартирі стояла не просто тиша — вона була напруженою, густою, ніби перед грозищею. Не тиша спокою, а тривожна мовчанка, від якої дрижать пальці. Навіть чайник кипів якось несміливо, обережно, наче не хотів порушити ту дивну, крихку межу, за якою починався інший світ. Оля стояла на кухні — босоніж, з мокрим волоссям, у старій сірій футболці й не могла згадати, навіщо прокинулася о сьомій. Будильник не заводила. Просто відкрила очі — і зрозуміла: щось змінилося.
На столі лежала листівка. Без конверта, між чашкою з недопитим відваром шипшини та пачкою сухарів. Ніби хтось кинув її мимохідь. Почерк був їй болісно знайомий — рівний, акуратний, без зайвих завитушок. Таким самим Валерій підписував їй листівки на свята: стримано, але з ледь помітним теплом у кожній літері.
«Олю. Пробач. Не зміг більше. Не шукай. — В.»
Вона не торкнулася листівки. Лише дивилася. Хвилинами. Може, годину. Ніби в цьому тонкому паперочку ховався поріг, переступивши який, усе в її житті розвалиться. Потім увімкнула радіо — диктор бадьоро розповідав про затори на Подільському мосту, ніби нічого не сталося. Ніби світ не втратив однієї людини. Тієї самої, що дихала поруч кожного ранку.
Валерій пішов уночі. Так вона вирішила — бо не чула ні кроків, ні хлопання дверей, ні скрипу замка. Лише — порожня вішалка в передпокої. Його шарф — сірий, колючий — залишився висіти. Навіть парасольку не взяв. Ту, з дерев’яною ручкою та червоною вставкою. Оля довго дивилася на парасольку, ніби та могла відповісти на питання, на які не вистачало слів.
Вона намагалася згадати, коли вони востаннє говорили щиро. Не про сміття чи список із супермаркету, а — по-справжньому. Мабуть, у квітні, на лавоці біля озера. Валерій тоді тихо сказав: «З тобою важко дихати». Вона віджартувалася. А він, можливо, тоді прощався.
До обіду Оля передивляла старі фото. Там вони разом — у маршрутці, в горах, на дачі. Там — його рука на її плечі. Там — він обіймає її за талію й посміхається. Раніше ці фото гріли. А тепер всередині була лише холодна, безформна пустота. Вона навіть не плакала. І це лякало найбільше. Ніби почуття вигоріли, і залишилася лише сіра, липка порожнеча.
Ввечері подзвонив Андрій, спільний знайомий. «Ти в порядку?» — запитав він. Оля відповіла: «Так. Просто не виспалась». Збрехала без вагань. Без болю. Ніби репетирувала ці слова все життя. Після дзвінка вона сиділа в темряві, слухала, як крапає вода з крана. Кожна крапля — ніби відлік.
Через день вона вийшла на Центральний вокзал. Просто постояти біля платформ. Дивитися на людей. На тих, хто їде, повертається, поспішає, махає, обіймає, плаче, сміється. Всі живі. ВсОля дивилася на потяг, що з шумом рушив у ніч, і раптом зрозуміла, що іноді найважче — не відпустити, а боятися знову схопитися за шанс.
