Тої ночі вона зрозуміла: чоловік бреше. Не інтонацією, не словами — мовчанням. Дмитро вмів мовчати з гідністю: з довгою паузою, з поглядом, що ковзав убік, з легким відтінком втоми на обличчі. Ця тиша могла здаватися роздумом, внутрішньою глибиною. Але цього разу вона була іншою — крихкою, гострою, ніби маскою, під якою билось щось живе, неповоротке, нездатне сховатися.
— Знову затримався, — кинув він, не дивлячись їй у вічі, і його голос ніби спіткнувся об невидиму стіну.
— Де був? — запитала вона тихо, ледве чутно. У її голосі не було ні докору, ні підозри — лише легкий дотик до того, що давно гризло її зсередини.
— На роботі. В Антона. Обговорювали проект. Ти ж знаєш.
Вона знала. Але знала й інше: Антон із дружиною та дітьми вилетів до Одеси. Бачила його сторіс, чула його сміх у голосових повідомленнях. Вона не уточнювала. Не сперечалася. Все стало кришталево ясно.
— Звісно, — відповіла вона, прибираючи зі столу чашку. Рух був занадто плавним, майже автоматичним — як у людини, яка раптом побачила більше, ніж хотіла.
Пізніше вони лягли спати, як завжди — спиною до спини. Він заснув швидко, навіть захропів, ніби нічого не змінилося. А вона лежала, вдивляючись у темряву, і відчувала, як у грудях росте грудка — не ревнощів, не страху, а чогось нового, важкого. Воно повільно розливалося, густе, наче крапля перед падінням. Це не було раптовим здогадом — швидше, тихим прийняттям неминучого. Наче якийсь голос усередині прошепотів: «Ти знаєш».
Наступного дня вона купила квиток до Львова. Без плану, без причини. Сказала Дмитру, що їде до сестри. Він кивнув надто швидко, з полегшенням, яке не встиг приховати. Її відсутність не лякала його — і це лише додало їй рішучості.
Львів зустрів її холодним вітром і запахом мокрої бруківки. Місто здавалося сонним, наче не хотіло прокидатися. Вона зняла кімнату в літньої жінки з втомленими очима і голосом, стертим часом. З вікна видно було оголені дерева та облуплену стіну, на якій хтось вивів: «Живи, поки дихаєш».
Три дні вона блукала вулицями. Не телефонувала, не писала. Телефон лежав у сумці на беззвучному, як непотрібна річ, до якої більше не хочеться доторкатися. Вона пила каву в маленьких кав’ярнях, де пахло корицею та самотністю — тою теплою, затишною самотністю, що обіймає, а не ранить. Дивилася на людей: на тих, що поспішали, сміялися, несли покупки, чекали когось. У кожному обличчі вона бачила віддзеркалення себе — тієї, що була колись, з палаючими очима, відкритим серцем, вірою у завтра.
На четвертий день вона прокинулася з полегшенням, наче скинула стару шкіру. Тіло було невагомим, немов відпочило не за ніч, а за роки. Вийшла на вулицю, стискаючи в руці паперовий стакан із кавою. Ранок був тихим, без обіцянок, але повним життя. І раптом вона зрозуміла: можна не повертатися. Можна не бути тією, кого чекають, кому треба відповідати. Можна бути просто собою.
Можна поїхати далі — не до Відня чи Тбілісі, а до Чернівців, Вінниці, Харкова. До міст, де ніхто не знає твого імені і не ставить питань. Просто їхати, доки не зникне минуле. Доки не залишиться нічого, крім тебе — без ролей, без «дружини», без «сестри», без масок та чужих очікувань. Просто людина. Жінка. Жива. Зі своїми помилками, страхами, мріями.
На вокзалі вона купила квиток до Івано-Франківська. Потім — до Ужгорода. Далі — як вийде. Вона спала у поїздах, притиснувши лоб до холодного скла. Їла вареники на станціях, пила чай з пластикових стаканчиків. Писала у зошит — думки, фрази, уривки спогадів. Читала Лину Костенко, перечитувала Василя Стуса, підкреслювала рядки, що били прямо в серце. Іноді плакала. Іноді сміялася. Іноді просто дивилася у вікно, і з кожною станцією їй здавалося, що вона скидає зайве. І залишається головне — вона сама.
Минуло сорок два дні.
Вона повернулася до Києва на початку квітня. У квартиру, де пахло пилом і забутим минулим, як у старому музеї. Все стояло на своїх місцях, але здавалося вицвілим: штори, посуд, книги на полиці. Дмитро сидів на кухні, ніби не вставав увесь цей час. Той самий погляд. Ті ж паузи. Ті ж тіні в очах, наче час тут застиг.
— Де ти була? — запитав він із тією ж невпевненістю, за якою завжди ховалася брехня.
— Шукала себе, — відповіла вона. — І, здається, знайшла.
Він замовк. Його руки лежали на столі — напружені, нерухомі. Але вона більше не чекала відповіді. Не чекала нічого.
Того вечора вона зібрала валізу. Спокійно, без поспіху. Взяла лише одяг, книги та старий альбом із фотографіями. Все інше — не її. Не цей посуд, не ці штори, не образи,Вона зачинила двері, не озираючись, і вперше за довгі роки відчула, як легше стає на серці.
