Життя як воно є
Коли автобус спинився посеред оживленої вулиці, пасажири міцніше вчепилися у поручні. Хтось прокляв, хтось притулився до запотілого вікна, намагаючись розгледіти причину зупинки. Повітря наповнилось гудінням — сумішшю дратівливості та цікавості. Кондукторка, пробираючись до кабіни водія, відчинила двері й завмерла, ніби наштовхнулася на щось, що не вписувалося у холодне, сире ранкове Києва.
За склом стояла жінка у поношеній червоній куртці. В одній руці — повідок, в іншій — парасолька зі зігнутим спицем. На повідку — пес, велетенський, з кудлатою шерстю й опущеною мордою. Він сидів просто перед автобусом, нерухомий, немов витесаний із каменю. Лапи вросли в асфальт, вуха притиснуті, погляд упертий у землю. Ні злості, ні страху — лише важка, уперта нерухомість, наче він ніс на собі тягар, який не поясниш словами.
— Він не йде, — голос жінки тремтів від розгубленості. — Ішли, і раптом він сів. І все. Тягла, кликала — не слухається.
Водій вийшов із кабіни, подивився на пса, потім на жінку, знову на пса. Потім присів навпочіпки, зазирнувши йому у вічі:
— Що з тобою, брате? Втомився? Чи життя придавило?
Пес повільно підняв морду. У його погляді було стільки людського болю, що всім, хто дивився, стиснуло в грудях. Він не гавкав, не гарчав — просто дивився, ніби хотів розповісти ціле життя, але не знаходив слів. Це не була звичайна втома. Це був біль, глухий, як луна у порожній хаті. Водій підвівся, наче прийняв цю мовчазну відпові-дь.
Автобус рушив за кілька хвилин. Жінка, бурмочучи подяку, повела пса убік. Він ішов повільно, невпевнено, наче кожна лапа була чужою, та все ж рухався.
У цю мить Тарас, що сидів біля вікна, прошепотів собі під ніс: «Ось і я. Теж зупинився. І не можу далі». Слова вирвалися тихо, самі собою, ніби зізнання, що занадто довго жило всередині.
Він вийшов на наступній зупинці, хоч до його пункту призначення було ще далеко. Ішов без мети, за інерцією, наче забув, куди прямував. Вітер бив у обличчя, залізав під комір, але Тарас не помічав. Він крокував крізь засніжений сквер, повз голі дерева та дитячий майданчик, де гойдалки скрипіли під поривами вітру, як старі спогади.
Додому йти не хотілося. Там панувала порожнеча, від якої дзвеніло у вухах. Не просто відсутність людей — повітря у квартирі було мертвим, недоторканим голосами чи рухом. Лише старий холодильник дзижчав у кутку, нагадуючи, що життя триває, навіть якщо ти сам — ледве дихаєш.
Тарасові було сорок три. Інженер, надійний, непомітний, як гвинтик у механізмі. Такий, що не кричить, не вимагає, а просто робить, що має. Не герой, не жертва — просто людина. Сімнадцять років шлюбу, двоє дітей, кредит на квартиру, відпочинок у селі у тещі. А потім — тріск. Усе розвалилося. Дружина пішла. Сказала, що задихається. Сказала, що він — як привид: завжди поруч, але ніби неживий. Пішла без скандалу, але з такою рішучістю, що не залишилося питань.
Він не сперечався. Не благав. Просто сів у машину та поїхав за місто, у ліс. Сидів до ранку, слухаючи, як виє вітер та тріщать гілки. Повернувся. Почав мовчати частіше. Жив за звичкою: робота, рахунки, діти на вихідних, дні народження, квитки в кіно. Усе — як у людей. Тільки всередині — пустка, як у покинутій хаті.
Але з кожним днем у грудях щось стискалося сильніше. Наче сталевий обруч, який затягували все туВін глибоко зітхнув і зрозумів, що сьогодні — вперше за довгий час — йому не хочеться стояти на місці.
