Спочатку зникли рукавички. Потім — пучок ключів. Пізніше — старий шарф. Все це можна було списати на вік, неуважність, втому. Але коли за місяць пропала вже шоста річ — скринька з нитками, яка завжди стояла на комоді, — Ганна Іванівна не витримала. Вона сіла на стілець, важко зітхнувши. Пальці її тремтіли, але не від страху — від гніву, від того, що її маленький, звичний світ почав розвалюватись, ніби хтось невидимий обережно витягував із нього нитки.
— Ну, що ж, якщо так, давай грати, — промовила вона голосно, і в її словах дзвенів не страх, а виклик, гострий, як лезо.
Квартира мовчала. Лише за стіною тикали старі годинки, відміряючи час з упертою точністю. Ганна Іванівна жила сама вже дев’ять років. Чоловік пішов раптово, прямо у вітальні, з недопитою чашкою чаю в руці і недореченою жартівливою фразою на губах. Після його смерті вона нічого не змінювала: той самий потертий диван, той самий скрипучий стілець, навіть його улюблена кружка залишилася — з вицвілим написом «Найкращий дідусь».
Дочка навідувалася раз на півроку. Привозила продукти, бурчала, що мати не відповідає на дзвінки, і поспішно їхала. Її слова були уривчастими, ніби вичавленими між справами, сім’єю, нескінченними клопотами. Ганна Іванівна не ображалася. Вона все розуміла: у доньки своє життя, робота, діти, кредити. Вона приймала пакети з крупами та ліками, посміхалася, незграбно обіймала, проводила до дверей і довго стояла в порожньому коридорі, дивлячись на захлопнені двері, доки тиша не ставала нестерпною.
Але місяць тому в будинку почалося щось дивне. Не одразу, не різко — ніби хтось обережно перекроював її світ, як кравчиня, що підрізає краї тканини. Спочатку з’явився запах — тонкий, наче в кутку кімнати тліли сухі трави, як у хаті її бабусі. Потім протяги. Фіранки тремтіли, навіть якщо кватирка була зачинена. І тіні. Вони ковзали по стінах, не збігаючись із рухом світла, ніби хтось невидимий плив крізь кімнату, не залишаючи слідів. Дім ніби дихав чужим ритмом, не її.
Ганна Іванівна мовчала. Лише частіше сиділа біля вікна, підібгавши ноги, з остиглою чашкою в руках, дивлячись на засніжену вулицю за шибкою. Вона споглядала, як падає сніг, як він вкриває старий двір, де колись грали діти, і згадувала. Як батько вчив її їздити на велосипеді, тримаючи за сидіння, поки вона не навчилася тримати рівновагу. Як у дев’яності вони з чоловіком грілися біля буржуйки, коли світло вимикали на тижні, і сміялися, намагаючись підсмажити хліб на розжареній кришці. Як вони вперше купили телевізор і до півночі сперечалися, який канал обрати, поки не заснули, притулившись одне до одного.
А потім речі почали зникати. Спочатку дрібниці: ґудзик, хусточка, старий брошик. Потім — серйозніше: улюблений шарф, окуляри, записник. І щоразу — без сліду, без причини. Ніби хтось невидимий викрадав шматочки її життя, акуратно, але наполегливо.
— Де ти сховалася? — запитала вона одного разу в порожнечу. Голос пролунав голосніше, ніж вона очікувала, наче луна відбилася від стін і застигла в повітрі.
І раптом із кухні долинуло: «Тут».
Голос був тихий, майже дитячий, але не страшний. Не злий. Просто чужий. І через це — аж до ознобу справжній.
Вона не кинулася туди миттєво. Заварила чай, сіла, зачекала. Дивилася на круги в чашці, наче в них можна було побачити відповідь. Потім підвелася, розправила плечі й повільно увійшла до кухні. Двері скрипнули, немов вагаючись разом із нею. Усе було на своїх місцях: стіл, укритий серпанком, фіранки, каструлі на полиці. Але повітря змінилося. Тиша була не порожньою, а живою, ніби хтось затримав подих. Присутність, ледь відчутна, але тепла, як легкий дотик.
— Хто ти? — запитала вона твердо, без страху, ніби відчувала, що їй не загрожує нічого поганого.
Відповіді не було. Лише легкий скрип підлоги, наче хтось зробив крок і завмер.
Наступного дня зник старий зошит, куди вона записувала рецепти та номери телефонів, які вже давно не дзвонили. А ввечері, повернувшись з балкона, вона знайшла на столі листівку. Без адреси, без підпису. Лише два слова, виведені нерівним почерком: «Я тут».
З того дня вони почали жити удвох. Та — у тінях, у куточках, у легкому трепеті фіранок. Ганна Іванівна — у світлі дня, у шумі чайника, у дзвоникВона усміхнулася, відчуваючи, як щось тепле і давно забуте повертається до її серця.
